ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Сміх Карпенка-Карого природний, живий, іскрометний, він вибухає раптово, як раптово виривається у людини слово чи виникає певна ситуація. В таких формах і розкривається трагічна за своєю глибиною і сутністю й комічна у зовнішніх проявах гонитва Борулі за дворян¬ством. І ту, й іншу сторони її драматург розкрив блискуче. А письмен¬ницька щира любов до своїх героїв (чи не тому, що прообразом Борулі послужив його батько, Карпо Адамович Тобілевич, і вся історія з «дворянством» — сімейна історія Тобілевичів), таке глибоке й пере¬конливе розкриття їхньої психології зробили цю комедію воістину безсмертною.У свій час І. Карпенко-Карий, задумуючись над причиною вічної молодості «Наталки Полтавки» І. Котляревського —■ цієї «праматері українського театру», писав: «В чім же ця сила п'єси, в чім її чаруюча душу краса? В простоті, в правді і найголовніше — в любові автора до свого народу, в .любові, котра із серця Івана Петровича Котля¬ревського перейшла на його утвір! Не звисока дивиться Іван Петрович на свій народ, не висміює його, а стоїть поруч з ним і, як художник, злившись в єдину плоть з народом, дає високий художній утвір, зразок народної поезії в драматичній формі» [3, 278].

Цей триєдиний принцип — простоти, правди й любові до свого народу — став і для І. Карпенка-Карого основоположним. Але ніде, мабуть, він не виявився з такою силою, не дав такого блискучого, довершеного результату, як у комедії «Мартин Боруля».

Ще однією ранньою комедією І. Карпенка-Карого, яку критика назвала «драмою стяжання», був твір під назвою «Розумний і ду¬рень» (1885). Темою твору послужила диференціація на селі, що про¬ходить навіть у межах однієї родини (брати Окуні), і становлення та розвиток «хазяйственного мужика», майбутнього «хазяїна, сільського буржуа»: тобто соціальні процеси, характерні для раннього, найбільш хижацького періоду становлення капіталізму. П'єса відзначається ви¬разністю побутових реалій, гостросатиричним забарвленням ряду сцен і певною моралізаторською тенденцією.

Лінію «драм стяжання» — соціально-психологічних комедій — про¬довжують і блискуче завершують ще два твори, вершинні в комедіо¬графії І. Карпенка-Карого: «Сто тисяч» (1889) і «Хазяїн» (1900). Якщо в першій п'єсі ми простежуємо неприкриту психологію здирництва, формування «хазяйственного мужика», а в «Ста тисячах» — його утвердження, то в «Хазяїні» — бачимо всю систему господарювання мільйонера-землевласника.

У комедії «Сто тисяч» знаходять своє продовження не лише тема, а й художні принципи її втілення драматургом, зокрема згадувана вже подвійна конфліктна лінія. Перший план драматичної дії — сю¬жетна лінія ста тисяч, яка знаходить своє повне й остаточне вирішен-

556

ня. Вона прекрасно обґрунтована й настільки виразна в своїй основі що набуває характеру своєрідної життєвої притчі про багатія, яко му постійно «копиталу не хватає» і якого всі на цьому обдурюють притчі, як злодій у злодія краде, шахрай шахрая обдурює. Ця ліні: художньо вичерпує себе з розв'язкою комедії. І друга лінія, шир ша — картини становлення сільської буржуазії як нового суспільною класу на зламі епох.

Психологічне обґрунтування подій починається з відомого монолог; Калитки в яві VI (дія перша). Калитка не задумує якоїсь карколом ної інтриги, — він статечно розмірковує про свої хазяйські плани прагнення, почуття. Характерно, що його думки торкаються не таї людей, як землі (хазяйський дифірамб «земельці», «святій земельці» «божій донечці», який так натхненно виспівує Калитка). Він розду мує, порівнює, оглядається довкола:

«Г є р а с и м. (один) ...тепер маю двісті десятин — шматочок круглень кий! Але що ж це за шматочок! Он у Жолудя шматочок — так-так! — однієї шпанки ходить дванадцять тисяч, чотири чи п'ять гуртів випасаєтьс. скоту [...]. І яким побитом Жолудь дістав таку силу грошей — не зрозумію. Я сам пам'ятаю, як Жолудь купував баранців, сам їх різав, торгував мнясоі у різницях, а тепер — багатир. Де ж воно набралося? Не іначе як нечис тим путьом!» [1, 334—335].

І тут дуже природно вводиться новий мотив: Калитці, вияв ллється, пропонували «ґешефт», який може дати, за умови йог здійснення, бажані кошти на покупку омріяного шматка землі: «Хіб. [...] піти на одчай, купить за п'ять тисяч — сто тисяч фальшивих розпускать їх помаленьку: то робітникам, то воли купувать на яр марках... Мужик не дуже-то шурупає в грошах, йому як розмальован бумажка, то й гроші. Страшно тілько, щоб не влопатись [...]. Цікав дуже бачити фальшиві гроші» [1, 335]. І тепер можлива афера з по купкою ста тисяч стає ясна, як на долоні.

Варто сказати і про те, що монолог Калитки містить і щось набага то вагоміше, ніж мрію про власний шматочок землі. Критикою (3. Мо роз, Л. Стеценко) слушно відзначалося, що там, де Калитка гово рить про землю, він стає поетом. Але часто не зверталось уваги н одну фразу в монолозі персонажа — «легко по своїй землі ходить) А саме в ній значно ширший зміст, ніж у прагненні лише збагати тися. Бо сенс її — в утвердженні власної людської гідності (та > мрія, що керує Мартином з його «дворянськими» химерами). Мрії яка одвічно живе в селянинові, пориває його змагатися за своє людськ право. Ось у чому найглибше психологічне обґрунтування боротьб: Калитки за збільшення землі й «копиталу», тобто своєї ваги в сус пільстві. Маючи корені в селянстві, з якого вийшов і з якого черпа нові сили, він з усіх сил пнеться, прагне дорости до великої буржуа зії крупних сільських аграріїв. Усі ці характерні для пореформеног періоду явища, їх складне переплетіння, яке не затушовувалс