ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

1Цит. за: Цибаньова О. С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого. — К., 1967.— С. 165.

543

й артистичної діяльності, якою він глибокий кинув слід в історії українського національного відродження»1.

1890 року разом з братом П. Саксаганським, драматург очолив «Товариство російсько-малоросійських артистів», що, завдяки копіткій праці, майстерній грі його фундаторів та високоякісному репертуару, в якому переважали п'єси Карпенка-Карого, займало одне з перших місць.

Виснажуючись протягом театрального сезону фізично й морально, митець душею відпочивав на хуторі Надія, в його зеленій тиші, а ще в праці на землі. «Діставшись на сцену вже літньою людиною з певни¬ми звичками та нахилами, — зазначає С. Єфремов, — Карпенко-Ка-рий і в своє мандрівне життя вніс елементи домонтарства, родин¬ності, ладу. Мандрівниче життя актора взагалі було йому не до душі, і в його листах часто чутно тугу за власним куточком. «Скучно за дітьми, за тихим сільським життям, — пише він якось у листі до мене. — Тепер саме жнива, цікаво і приятно. А ти парся на кону — ще добре як у путящій ролі, а то, буває... Та що робить — мусиш!»2.

На хуторі добре творилося. Виношуючи задум нової речі доти, доки він повністю, до деталей не складався, Карпенко-Карий писав запоєм, не одриваючись, і дуже не любив, коли йому перешкоджа¬ли. Тож недаремно сповідався С. Єфремову: «А я люблю працювать, коли тихо навколо, як от у Надежді». І справді, літній відпочинок на хуторі давав театрові щоразу нові твори: «Хазяїна» (1900), «Гандзю» (1902), «Суєту» (1903), «Житейське море» (1904).Процес творчості був напруженим, потребував віддачі усіх сил, проте не міг позбавити насолоди спілкування з природою, з людьми села. Впливало селянське життя і на світогляд митця.

Не будучи ні революціонером, ні прихильником кривавих грома¬дянських воєн, ані політиком («Я її терпіть не можу. Зараз нагадую Шпака і Опецьковського («Шельменка»)), Карпенко-Карий був куль¬турним діячем, борцем за відродження свого народу, за його поступ і всебічний розвиток. «Революція для І. Тобілевича, — скаже пізніше (1924 р.) Я. Мамонтов, — з його тверезим мужицьким розумом була бунтом, кривавим кошмаром»3.

Останні роки життя І. Карпенка-Карого були досить тяжкими, трагічними. Розруха (внаслідок подій першої російської революції 1905 р.) відбилася на театральній справі, і вона почала занепадати. Глибока втома, страх за дітей, смертельна хвороба (рак печінки), яка з'їдала зсередини міцний організм, — все це за кілька років передчасно звело письменника в могилу.

1Єфремов С. Карпенко-Карий. — С. 34. 2Там само. — С. 40.

т. — К,

3Мамонтое Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: В 6 1931. — Т. 6. — С. 245—246.

544

Помер І. Карпенко-Карий 2 вересня (за ст. ст.) 1907 року в Берліні, куди поїхав на консультацію до професора Боаза з приводу хвороби. Тіло його було перевезено на Україну й поховано на кладовищі села Карлюжини, поблизу рідного хутора Надія. На кам'яній плиті під високим дубовим хрестом напис: «Люде вмирають — ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного темного люду, полягло поміж ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім'ї своїй вольній, новій спом'януть».

РАННЯ ТВОРЧІСТЬ

На винятково складному тлі економічного, політичного, культур¬ного життя останніх десятиріч ХІХ ст. зародився український профе¬сійний театр (Я. Мамонтов називає його «етнографічно-побутовим»), провідними діячами якого були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий. У цій славетній тріаді І. Карпенку-Карому на¬лежить особлива роль — у своїй творчості він ніби підсумував зусил¬ля своїх попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а почасти й романтичній драматургії, плідно рефор¬мував українську драму і комедію в напрямку новітньої суспільної драми.