ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Перші кроки Карпенка-Карого як актора-професіонала засвід¬чили неабиякий його сценічний талант, що виявлявся у стилі гри, осібній манері (про це йшлося у численних рецензіях за перший, 1884 рік) акторської праці про такі його достоїнства, як художня простота, прекрасна мова, тонкі відтінки почуттів, непідробний гу¬мор і — що для українського артиста дуже важливо — почуття міри в усьому.

У рецензії на виставу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» в газеті «Новороссийский телеграф» підкреслювався принципово новий підхід української трупи М. Старицького до своїх завдань. Акторський ан¬самбль вражав злагодженістю і гармонійністю, високим рівнем вико¬нання. Карпенко-Карий дуже швидко знайшов своє місце в колек¬тиві, його гру постійно помічав глядач і відзначала преса: «Д. Карий талант великий, видатний і цілком закінчений; це артист-худож-ник, а в інших ролях і творець».

Преса високо оцінює «витриману й продуману» манеру гри «розум¬ного актора», окремі рецензенти роблять спробу заглибитися в його творчу лабораторію.

Тим часом у Єлисаветграді завершилося слідство у справі єлиса-ветградського народовольчого гуртка. Була доведена причетність І. То-білевича до нього. За вироком суду йому було запропоновано виїхати на три роки в будь-яке місто Росії поза межами посиленої охорони. Він вибрав Новочеркаськ. Клопотання про право виїзду з трупою до Ростова-на-Дону, Одеси, Харкова, як і прохання дозволити жити на хуторі покійної дружини, займатися хліборобством, аби утримувати сім'ю, були залишені без відповіді.У Новочеркаську І. Тобілевич працює ковалем-молотобійцем, а згодом відкриває палітурну майстерню. В роботі йому допомагає дру¬жина — Софія Віталіївна, артистка трупи М. Старицького, яка при¬їхала до Новочеркаська ділити негаразди зі своїм чоловіком. По¬дружжя Тобілевичів пробуло у цьому місті близько трьох років. При¬мусове перебування у Новочеркаську стало, по суті, і першим плід¬ним періодом творчості драматурга. Тут були написані «Бондарівна», «Наймичка», «Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Безталанна». У 1886—1887 рр. ці п'єси були опубліковані. Карпенко-Карий увійшов в українську літературу впевнено, з чималим набутком.

Лише в 1887 р. Іван Карпович одержав дозвіл проживати на хуто¬рі Надія. Відповідаючи на лист О. Лотоцького (від 7.10.1900 р. з Мико¬лаєва), який вмістив життєпис драматурга в київській газеті «Жизнь

542

и искусство» і просив дещо в ньому уточнити, І. Карпенко-Карий зауважує: «Щодо біографії моєї... то я нічого не маю від себе додать, хіба те, що я п'ять років працював як хлібороб і працював власни¬ми руками від ранньої до вечірньої зорі поруч і нарівні з народом, що і дало мені найбільше спроможності познакомитись з життям, про котре пишу».

Безперечно, сподівався Карпенко-Карий і на літературний заро¬біток, але його не було: керівництво трупи М. Старицького, якій надсилав свої драматичні твори автор з проханням платити йому по 50 крб на місяць, не дійшло згоди в цьому питанні, а дістати не¬гайний дозвіл на постановку п'єс перешкоджала кількаразова цен¬зура.

Нарешті 10 грудня 1888 року гласний нагляд поліції було замінено на негласний. І. Карпенко-Карий одержує дозвіл виїжджати з хутора й перебувати, де забажає, за винятком Москви і Петербурга. Він повертається на сцену, працює з величезним ентузіазмом, не шкодую¬чи сил (на цей час в репертуарі міцно закріпилися його п'єси «Без¬таланна», «Бондарівна», «Наймичка», «Чортова скала», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень»). І знову рецензенти численних газет спостерігають не лише «розумну, чудово обмірковану, без штуч¬них ефектів» гру артиста, а й «видатного за своїм талантом драматичного письменника». «Рельєфно і виразно, надзвичайно прав¬диво виписаний драматургом образ, — зазначає критика, — відтво¬рюється на сцені настільки майстерно, що глядач забуває про всю театральну умовність і одержує повну ілюзію життя... Тонка худож¬ня гра не залишає байдужими справжніх цінителів мистецтва. І так триває до кінця сценічної кар'єри драматурга»1.

Уже з року 1894 про І. Карпенка-Карого говориться в трьох іпо¬стасях: як неофіційного керівника трупи, чудового артиста й талано¬витого драматурга. Особливо високо оцінювала критика гру Карпенка-Карого в його комедіях «Сто тисяч» і «Мартин Боруля». «Комедії ці, — зазначав рецензент, — апогей творчості Карпенка-Карого», і, граючи в них, він не взяв «ані одної фальшивої ноти». Взагалі «у грі актора немає навіть тіні штучності». У цьому ж 1894 р. І. Франко в статті «Русько-український театр» називає І. Карпенка-Карого твор¬цем українського репертуару.

Високо оцінив цей період життя Карпенка-Карого і С. Єфремов. «Починається блискучий артистичний період у житті нашого пись¬менника, — зазначає він, — що вже до самої смерті працював на цьому полі, стоючи неофіційно на чолі одного з найкращих україн¬ських товариств драматичних разом з братом своїм, О. К. Саксаган-ським. Життєпис його з цього часу переходить в огляд літературної