ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Після прочитання повіреним паперів, згідно з якими «Борулю з сином Степаном... сопрічісліть к дворянському єго роду, прізнанному в дворянском достоінстве [...] со внєсєнієм во 2-ю часть дворянськой родословной кнігі», а «дєло сіє... представіть на утверждєніє в Правітєльствующій сенат, по департаменту Герольдії» [1, 282], пода¬ється репліка Мартина, яка висвітлює найсокровенніше, суть його боротьби, власне кажучи, виражає ідею драми:

«М а р т и н. О!.. Виходить, я — не бидло і син мій — не теля!.. І щоб після цього Мартин Боруля, уродзоний шляхтич, записаний во 2-ю часть дворянської родословної книги, подарував якому-небудь приймаку Красов-ському свою обиду? То скоріше у мене на лисині виросте таке волосся, як у їжака, ніж я йому подарую!» [там само].З першої ж дії глядач бачить, що повірений безсовісно обдурює і оббирає Мартина (знаменитий монолог другої яви: «Добре діло це повірничество, єй-Богу!»), і здогадується, що запальний Боруля рад¬ше залишиться в програші. Адже він — людина старосвітських звичаїв і виховання, жінка й дочка дотримуються старосвітчини, та й син Степан, хоча й канцелярист, все ж вихований по-старосвітськи наїв¬ний юнак; куди Мартинові чи й Степану до акул «нового світу» чи навіть до щук типу Трандальова, які пройшли велику школу шахра¬ювання, багато на ній штурханів і ударів одержали, побували в бувальцях і добре знають не тільки мету, а й засоби, якими вона досягається! Ось чому безмежно наївним виглядає Мартин у своїй боротьбі з Красовським, коли переплачує за «послуги» Трандальову, на якого покладає всі свої надії, гадки не маючи, що той водночас з його «іском» веде й справу Красовського — проти нього!

554

Простодушно наївний Мартин зі своїм уявленням про дворян¬ство, а головне зі своїм перевертанням власного старосвітського до¬му на дворянський кшталт. Драматург дає повну волю своєму комедій¬ному талантові, і ми бачимо безліч просто-таки блискучих, непере-вершених у комізмі сцен, починаючи зі сцен з наймитом Омельком і кінчаючи «муштровкою» своїх домашніх, енергійним уведенням но¬вих порядків.

Як у кожному справді художньому творі, тут відчувається бага¬топлановість, багатошаровість змісту. Те, що об'єктивно за п'єсою становить слабкість Мартина (несила звикнути до «дворянського» побуту й звичаїв, віра у глибокі знання чиновника-канцеляриста, та ще й таємниче-недосяжного «секретаря-регістратора», як і свята, наївна віра в силу освіти взагалі), для глядача становить найсимпа-тичнішу його прикмету. Ми, попри всі химерні прагнення, бачимо в особі Мартина Борулі по суті своїй простодушну і чесну, безхитріс-но-довірливу, працьовиту людину, яку справді «шляхетська муха вкусила». Та й вкусила не знічев'я, не з пустого гонору. Адже всі зусилля Мартина «стати на дворянську ногу» робляться заради дітей, їх майбутнього:

«М а р т и н. Не знає свого щастя; сказано: молоде — дурне... Ох, діти-діти! Якби ви знали, як то хочеться бачить вас хорошими людьми, щоб ви не черствий хліб їли... Якби-то знали... Тоді б ви зрозуміли, що батьки не вороги вам... От трохи погримав, а вже й жаль!.. Воно ж, дурне, дума, що я їй ворог! Ворог за те, що витягаю з мужичества... А чого це мені коштує?.. Колись подякує» [1, 309].

Про це говорить Мартин і в кінці п'єси, коли терплять крах усі його сподівання: наречений утік, сам він захворів, Стьопа залишений поза штатом, бо земський суд скасували, програна справа з Кра¬совським, унаслідок чого сім'я мало не опиняється на вулиці, і лише заступництво Гервасія Гуляницького рятує її від цієї останньої ганьби; і, нарешті, в омріяному дворянстві відмовлено. В трагікомічній фі¬нальній сцені Мартин спалює «дворянські» бумаги в печі.

Відтворюючи життя в усій його повноті, І. Карпенко-Карий і тут, у комедії, не раз переступає межі драматичного і вдається до епічних прийомів. Він зупиняє дію для, здавалось би, другорядних моментів (самовихваляння Націєвського перед Марисею; розповіді Омелька про сцену біля суду, про пиятику чиновників і крадіжку коней; історія розправи Мартина з женихом, що втік від заручин; безконечно нудні розповіді Протасія Пеньонжки про те, що було з ним та його знайо¬мими у Кременчуку, в Дідовій Балці та деінде; затяжна сварка Марти¬на з Палажкою з приводу кумів для майбутніх Марисиних дітей, що змусила обережного жениха втікати («Як би я не вскочив у кори¬то!»). Але водночас ці епізоди, так разюче неадекватні основним подіям чи настрою головного героя, розширюють сферу комічного у п'єсі, докладніше показують оточення Мартина і його самого. Не-

555

відповідність між змістом і формою, зовнішнім виявом переживання і його суттю створює блискучий комічний ефект.