ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Серед персонажів п'єси є й мужні оборонці Вітчизни, яких звеличи¬ла й загартувала свята справа (полковник Платон, Данило Гордієн¬ко), є й зневажені у своїх честолюбних і властолюбних мріях козаки (Юліан), є просто жорстокі пройдисвіти без жодних моральних за¬сад (Юліанів джура). Складну інтригу замислює Юліан: підступно вбити Данила, одружитися з його нареченою — сестрою полковника Платона, згодом прибрати зі свого шляху його самого і стати повно¬владним господарем багатого маєтку. Плани здійснюються лише част¬ково, і в кінці п'єси жорстокого честолюбця викрито. Багато лиха наробила іскра, але щезла й сама.

Історичні події у п'єсі подано як певне тло для розкриття стосун¬ків особистих, любовних, родинних; саме останні складають драма¬тичну інтригу, виводячи на перший план етичні й моральні проблеми. Утверджуються високі патріотичні поривання, а також почуття друж¬би, побратимства, вірності в коханні.

Найвищим зразком історичної героїко-романтичної драматургії І. Карпенка-Карого, як і всієї української драматургії, стала трагедія «Сава Чалий». Першим високу оцінку твору дав І. Франко, називаючи її гострополітичною і глибоко сучасною.

568

Робота над твором тривала довго — понад рік. Почавши трагедік взимку 1898 р., автор лише навесні 1899 р. закінчив її (надруковане п'єса цього ж року в журналі «Киевская старина», т. VIII—IX).

Працюючи над цією «штукою широкого змісту», Карпенко-Ка-рий у листі до сина Назара (від 25 лютого 1898 р.) зауважував, ще «сидить і читає історичні матеріали». І справді, листи, спогади сучас¬ників, а головне, текст драми засвідчують широку обізнаність авто¬ра з історичними джерелами і насамперед з оповіданнями Антонія . (Ролле) «Савва Чаленко. Из истории гайдамаччини прошлого века» видруковані з приміткою «Перевод с польского» в «Киевской стари-не» за 1887 рік, з працею М. Костомарова «История казачества і памятниках южнорусекого песенного творчества» та ін.

Традиційно і ця трагедія Карпенка-Карого починається з просторо експозиції — численних розповідей селян і гайдамаків про безчин¬ства польської шляхти по селах, про зростання податей і форл одробітку, про наругу і жорстокість, що її чинять визискувачі на; простим людом.

Картини селянського лихоліття доповнюють дві трагічні оповід жінок-селянок про те, «що діється в Немирові»: перша жінка розпові дає про страту Жезніцьким її єдиного сина — шевця Гуски, дру га — про спалення батьківської хати, розправу над сім'єю. Всі свідчить, що чаша народних страждань, мук і терпінь переповнилася Селяни вирішують пристати до гайдамацького коша у Чорному лісі «і поки смерть не скосить, косити її», бо «таке трикляте життя що жалкувать не варт».

У першій дії окреслюється (спочатку в розмовах персонажів) і по стать Сави Чалого. Відгукуючись на слова Гриви «А Сава митець!» козак Медвідь уточнює: «Запорожець, та й запорожець, бра, не кож ний з ним зрівняється. Вчений сильно: учився, кажуть, в Києві у брат стві. Його й на Січі поважають, там і батько його старий в поваг був» [2, 214]. Той же Медвідь, з якого, за словами гайдамаків, «доб рий був би ватажок», людина розумна і досвідчена, помічає, щ саме ім'я Сави стало ніби символом гайдамацького руху, непокорк бо наводить страх на панів. «Пани тут всі навколо тільки Сави Чало го бояться, — каже він, — а наш брат їх ні краплі не страшить, та: вже привикли всіх вважать за бидло!» [там само].

Та коли ім'я Сави стає грізним символом помсти панам за злочи ни, то носій його, виявляється, не хоче, всіляко уникає боротьбі Порятунок для рідного краю Сава Чалий вбачає не в боротьЕ (польське військо сильніше, краще організоване і озброєне, і йог простим селянам, хлопам не подолати), а у втечі з рідних земел («Стару Україну треба покинуть всім і заснувати нову на вільни: козацьких степах біля Лугу Великого, за порогами понад Дніпром»

Сава говорить про необхідність призбирувати сили, «здержуват себе». Якщо побратим його Гнат Голий активно бореться проти ворс

569

гів, використовуючи для цього кожну слушну хвилину, — то Сава більше розмірковує й пояснює свою позицію, виголошуючи широкі патетичні монологи. Таким, зокрема, завершується перша дія:«О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній міг тримати десять шабель, щоб заплатить гордині і покарать її пиху, то і тоді б, здається, ще не вдо¬вольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!» [2, 224].