ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Біографія

Іван Карпович Тобілевич народився 17 верес¬ня (29 вересня за н. ст.) 1845 року в с. Арсенівка біля Єлисаветграда, на Херсонщині (Велико-висківська волость, нині село Веселівка Ново-миргородського району Кіровоградської області) в родині дрібного шляхтича, управителя пан¬ських економій.

Батько драматурга був людиною розумною, дотепною, з великим досвідом вдумливо прожи¬того життя. Саме від нього взяв Іван у спадок «силу всяких спостереженнів та життьового дос¬віду, з якого потім немов з багатого джерела черпав, раз у раз користуючись у своїх творах»2.

Є. Чикаленко у своїх спогадах відзначав не¬абиякий артистизм Карпа Тобілевича: «Людина це була нещоденна: в йому заховані були ті таланти, що так яскраво розцвіли в його дітях... Коли він розказував що-небудь страшне, то так мальовничо розказував, що аж волосся на голо¬ві, бувало, їжиться, а як розкаже якийсь коміч¬ний випадок, то всі аж падають од сміху»3. «Дух народної мови, її колорит блискучий, живу об¬разність напевне засвійчив Іван з уст батько¬вих»4.

Мати І. Тобілевича, Євдокія Зиновіївна, з роду Садовських, до шлюбу кріпачка пана Золотниць-кого —- з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер с. Саксагань П'ятихатського райо¬ну Дніпропетровської області). «Про матір особ-

'Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 37. — С. 374.

2Єфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критич¬но-біографічний нарис. — К., 1924. — С. 9.

3Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада. — 1909. — С. 198.

іЄфремов С. Карпенко-Карий (їв. К. Тобілевич): Критич¬но-біографічний нарис. — С. 10—11.

537

ливо теплі спогади зостались у її талановитого сина, та й не у його самого, — пише С. Єфремов, — адже і Садовський, і Саксаган-ський — обидва свої артистичні псевдоніми взяли од матері, ніби оддячуючись їй своєю славою. Була то людина великого серця, чу¬лої та любивої душі. Надивившись ще за дівоцтва на кріпацькі по¬рядки та на власній шиї кріпацького ярма закуштувавши, Євдокія Зиновіївна опісля сама стала за доброго генія для кріпаків, коли чоловік її був уже за вправителя по панських маєтках, і раз у раз обороняла людей од всякої напасті, звичайної в кріпацькому по¬буті»1. Певне, свою людяну вдачу і передала вона синові, оте міцне зерно добра в його душі заложивши. Спадщина і з цього боку добра була»2.

Незначною була офіційна освіта, якою змушений був обмежитися Іван Карпович. Після неминучої тоді науки у дяка подальшу освіту здобув він у трикласній повітовій школі в невеличкому місті Боб-ринці (1856—1859). А згодом розвивав свій могутній інтелект само¬освітою, що було характерним для більшості українських письмен¬ників.

Шкільні роки залишили в юнака добру згадку про вчителя історії Гордова, який запрошував Івана до себе, давав книжки, щоб погли¬бити його освіту. Через Гордова познайомився згодом (уже в Хер¬соні) з Дмитром Пильчиковим, «який мав надзвичайний вплив на формування не самого тільки Тобілевича, і в історії нашого громад¬ського розвитку займав виключне місце як невтомний української ідеї пропагатор і незрівняний майстер усного слова»3.

Коли І. Тобілевичу виповнилося чотирнадцять, почалася для нього сувора школа життя — шлях, характерний для більшості україн¬ських письменників, його попередників і сучасників. Юнак почав працювати писарем у канцелярії станового пристава Абрамова у Малій Висці, а згодом працює у Бобринці в повітовому суді (1859— 1865), потім у Єлисаветграді — секретарем поліцейського управлін¬ня (1865—1868), у Херсоні — столоначальником повітової поліції (1868—1869) і знову повертається до Єлисаветграда на посаду сек¬ретаря міської поліції (1869—1883). За несміливими першими крока¬ми на службі прийшли відповідальність і ретельність, з якими брався до кожної справи.

Канцелярщина, побут і розваги чиновників, так блискуче-сати-рично змальовані у «Мартинові Борулі», не зломили юнака. «Міцна вдача, сильна воля, упертість щодо поставленої мети — ці прикме-