ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Перший конфлікт замикається на стосунках між старостою Ми¬хайлом Михайловичем і бідним парубком Олексою, у якого той хоче

'Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Драми і комедії // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 31. — С. 11.

548

відбити наречену — красуню Галю, і втручанні бурлаки Опанаса — дядька Олекси, що визволяє небожа від халепи (класична драматич¬на інтрига).

Другий, ширший конфлікт охоплює велику кількість дійових осіб — ледь не все село. Інтереси сторін у ньому найвиразніше репре¬зентують представники двох ворогуючих груп: староста — верхівку села; бурлака Опанас — визискувані й безправні трудові низи. Об¬раз бурлаки Опанаса посідає особливе місце в конфлікті голоти з сільською владою і загалом у структурі п'єси. Автор наділяє цю постать виразними рисами романтичного, чи, точніше, новоромантич-ного героя. З його появою акценти в творі міняються — слабшає інтерес до конфлікту вужчого, особистого чи любовного, і зростає до ширшого — соціального плану. Цей останній залишається розімкну-тим, необмеженим у часі, постійним. Він складний і багатогранний. Якщо не Михайло Михайлович, то інший староста оббиратиме й експлуатуватиме селян, а сільська «влада» визискуватиме трудову масу, представлену все тими ж Сидорами, Семенами й Олексами.

Таким чином, уже в першому своєму творі І. Карпенко-Карий узяв чіткий курс на створення суспільної драми в новітньому смислі цього терміну — або, за висловом Лесі Українки, «драми маси, дра¬ми боротьби різних суспільних груп між собою» — жанру, що народився в останні десятиріччя ХІХ ст. Леся Українка бачила зразок такої дра¬ми у «Ткачах» Гауптмана. Мабуть, типова для побутової української драми сільська тематика і весь супроводжуючий її антураж (хоча й без елементів етнографії і фольклорного забарвлення), а також вико¬ристання в зав'язці класичної любовної інтриги не дали талановитій дослідниці європейської драматургії побачити риси цього жанру у рідному письменстві — у драматургії І. Карпенка-Карого.

У РОЗКВІТІ ТВОРЧИХ СИЛ. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ДРАМА

Нові тенденції в драматургії, заявлені в ранній період творчості І. Карпенка-Карого, знайшли подальший розвиток і утвердження в період зрілості — в соціально-психологічній драмі та комедії митця.

У 1885 р. драматург створює соціально-психологічну драму «Най¬мичка», що незабаром стала театральною класикою. П'єса (після «Бур¬лаки», «Підпанків») продовжує розкривати тему нових «хазяїв села».

Багатий хазяїн Василь Микитович Цокуль, як і Михайло Михай¬лович («Бурлака»), до набутого багатства і влади захотів додати ще й любов молодої вродливої дівчини. Жертвою його домагань стає юна й беззахисна сирота-наймичка Харитина, серце якої лише проки¬нулося для кохання (глибоко сховане почуття до такого ж, як і во¬на, наймита Панаса).

549Із задуму Цокуля виникає драматична інтрига, яка закінчується трагічною загибеллю дівчини. Складний збіг обставин, потрясіння від самогубства Харитини, котра, як з'ясувалося, є його рідною дочкою (її мати — колись збезчещена Цокулем Мотря), приводять Цокуля до сповіді-самовикриття. Так глибоко драматично завершується істо¬рія і скривдженої, і кривдника. Каяття Цокуля у фіналі драми вносить нові акценти у розробку цієї, досить-таки відомої, теми зведення багатієм простої дівчини.

Деякі літературознавці трактують фінал п'єси як невдалий, ме¬лодраматичний, а характер Цокуля через таку розв'язку ослабленим у своїй негативній суті. Інші ж, «виправдовуючи» драматурга, пояс¬нюють мелодраматизм (розпуста з рідною дочкою, кровозмішання) прагненням автора загострити негативну характеристику куркуля Цокуля з морально-етичних позицій, зробити цей персонаж більш одіозним. Проте аналіз п'єси наводить на інші висновки.

Ніякою особливою аморальністю, лицемірством чи підступністю Цокуль у п'єсі не наділений. Натомість І. Карпенко-Карий підкрес¬лює, що Василь Микитович був нещасливий у шлюбі, що свого часу батько не дозволив йому одружитися з коханою дівчиною, наймич¬кою Мотрею (матір'ю Харитини, як виявиться згодом). Уся поведінка Цокуля сприймається скоріше як норма, як звичайне, всім добре знайоме, хоча й неприємне явище, а не підступно замислена інтрига лиходія «з чорною душею». Глитай-розпусник, як ведеться, розва¬жається собі, як розважався досі, як розважаються й інші багаті хазяї, відчуваючи свою безкарність. Виняткове й незбагненне і для Цокуля, і для інших з його оточення (Мелашка, навіть Панас) криється в іншому: в душевній чистоті Харитини. Наймичка, всіма зневажена і поштурхована в світі наруги і насильства, яка може так сильно і глибоко переживати своє падіння, далека від самої думки про вико¬ристання «слушного моменту» для власної вигоди і здатна замість неї обрати смерть — ось той фатум, та несподіванка, що ламає звич¬ний хід речей і призводить до трагедії. Моральні муки цієї юної душі, її прагнення щастя, віра в те, що воно є, повинне бути, весь шлях її від надії до безнадії сповнюють твір глибоким драматизмом, зму¬шують глядача пережити повною мірою той катарсис, те потрясіння й очищення, без якого неможливе справжнє мистецтво. Даючи мож¬ливість Цокулю пройти через жах смертельного гріха і покаяння перед народом, драматург і йому дарує цей катарсис, що повертає його до людського стану.