ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

557проте, провідних тенденцій суспільного розвитку, всю панораму українського села ми й бачимо блискуче відтвореними у комедії «Сто тисяч».

Калитка купує сто тисяч, хоча Невідомий обдурює мужика. Лише вдома аферу розкрито, і Калитка зі словами, що стали афориз¬мом— «Краще смерть, ніж така потеря!» — вішається у повітці. Його врятовано безпритульним шукачем скарбів Бонавентурою, вий¬нято напівживого з петлі.

Внутрішнє драматичне коло замкнулося. Але чи припинило свій рух хазяйське колесо? Ні. Посміявшись з анекдотичної історії, ми добре розуміємо, що Герасим і землю ще купить (якщо не всю, то «шматочками») і «сало» на ньому наросте, як на свині, за образним порівнянням того ж копача Бонавентури. Суспільні процеси — розо¬рення поміщиків-дворян (панок Смоквинов), вихід на перші ролі бага¬того мужика, який, переступаючи через усі моральні норми, жерт¬вуючи навіть родиною, уперто йде до мети — омріяного багатства, всезагальне прагнення грошей, «копиталу» (кум Савка, копач Бона-вентура) — все це і становить справжню основу комедії.

Характерологія стяжання особливо глибоко досліджується в ко¬медії «Хазяїн» — явищі настільки оригінальному, що ми з повним правом можемо вбачати в цій п'єсі початок нової драматургії, у якій зображення суспільного життя в його провідних тенденціях стало справді-таки всеохоплюючим.

Із суто драматургічної точки зору п'єса може сприйматися як камерна, сімейна: всі події відбуваються в родині Пузиря, вузьке коло дійових осіб — його рідні, знайомі, найближчі помічники; вся п'єса — будні, які показують, як крутиться «хазяйське колесо». Це своєрідна хроніка, «картини життя», де немає, по суті, ніякої на¬скрізної драматичної інтриги взагалі. Критика помітила це давно: «Компонування п'єси навколо центрального персонажа і цілковита байдужість щодо сюжету ще яскравіше виявляється в «Хазяїні», — писав Я. Мамонтов. — Як зазначалося вище, гешефтмахерська істо¬рія з фіктивним банкротством Петра Михайловича зовсім другоряд¬ний момент у п'єсі, а опріч цього в «Хазяїні» немає жодного дра¬матичного вузла, що його можна було б вважати за сюжетний стрижень»1 [Цитована праця Я. Мамонтова. — С. 207].

Проте читач (глядач) поступово осмислює масштаб дії «хазяй¬ського колеса», розуміє, що його круговертю охоплено сотні, тисячі людей, — і тому те, що на поверхні — буденні, смішні, курйозні і, здавалося б, аж ніяк не вражаючі сцени набувають іншого, вже не комічного, а сатиричного звучання.

П'єса має кілька сюжетних ліній: вся структура її нагадує ор¬кестр, де кожен персонаж виконує свою партію, — інакше кажучи, проводить і утверджує в житті свої інтереси. В центрі уваги, зви¬чайно, інтереси хазяїна, Терентія Пузиря. Драматург неодноразово

558

підкреслює у п'єсі глибоке усвідомлення Пузирем своєї сили, своєї значущості. Ділова мова його — з управителями, іншими службов¬цями, повіреними тощо — різка, точна, категорична. Він швидке схоплює кожне слово сумніву, спробу заперечити, і тут же, випе¬реджаючи їх, дає точні і чіткі вказівки, мислить імперативами.

Часто дослідники підкреслювали курйозну рису мільйонера — скупість, дріб'язкову ощадливість у питанні власних потреб (старий кожух, халат і т. ін.). Але ця риса здатна епатувати лише вчорашню гімназистку Соню та дещо її матір (пристойність порушена, повага може бути втрачена). Феноген же із захопленням говорить Маюфесу: «Халат мільйонера!.. Бачите, як багатіють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а від цього халата і від кожу¬ха, повірте, смердить!.. Он як люде багатіють, учіться!» [З, 283]. Той же Феноген розповідає про «оказію», коли через кожух швейцар не пускав Терентія Гавриловича у земський банк, на що Маюфес резонно і з шанобливістю зауважує: «Ну, не пускав, а як пізнав, зразу пустив... Терентія Гавриловича і в рогожі пізнають!» [2, 284].

І лише тоді, як «мужицький» одяг став сприйматися як певна екстравагантність, Пузир дає згоду пошити шубу чи купити новий халат... Його роздуми про зміну свого становища і необхідність дотри¬мування в зв'язку з цим певних умовностей подаються в характер¬ному монолозі із сьомої яви другої дії:

«П у з и р. (сам) ... Перше йшов за баришами наосліп, штурмом кришиї направо і наліво, плював на все і знать не хотів людського поговору, а те¬пер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тілько сказала, що над нек сміялися в гімназії, і мене аж у серце кольнуло. Люде знають про мен« більш, ніж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мі» люде виходить, і треба оглядатись — що люде скажуть. І без людей погано і з людьми погано... Не можна інакше (помацав орден), кавалер!..» [2, 307].Нам стає зрозумілою моральна зумовленість змін у поведінці персо¬нажа, як зрозумілим було і небажання щось міняти в своїх звичкаг (відчуття власної сили і значущості, того, що і «в рогожі всі впізна¬ють»). І в цьому вмінні оцінити обстановку, осмислити свій новш стан, тверезо зважити вимоги життя щодо себе («почав між люде виходити») теж виявляється сила й гнучкість Пузиря. Цю величезн} силу новітнього хазяїна-аграрія добре бачила критика 30-х років і її «загубила» за комедійними, «компрометуючими», знижувальними моментами критика 50-х рр. А таких моментів у комедії багато Дуже вже хотілося І. Карпенку-Карому посміятися, поглузувата з мільйонера (тим більше, що реалії життя давали для цього вс підстави) — і він сміявся, намагаючись сміхом виправити людськ вади, мимоволі ослаблюючи саму суть образу. «Навіть найяскравіш побутові комедії І. Тобілевича, — писав Я. Мамонтов, — наскрізі просякнуті моральним відношенням до персонажів, а не діалектичний розумінням їх. І. Тобілевич не бачив, що його Калитки та Пузир