ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОПЧНА КОМЕДІЯ

Найвищого рівня як драматург І. Карпенко-Карий досяг у жанрі комедії. Сатирична комедія була справжньою творчою стихією митця, в ній він широко розгорнув свій талант, її вважав справою всього життя як письменника і громадянина. «Кумедію нам дайте, — з пафо¬сом проголошує І. Карпенко-Карий устами актора Івана у п'єсі «Суєта» (1904), — кумедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками й заставля людей, мимо їх волі, соро¬митись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш нехибно цей стяг священний» [3, 51—52].Започатковує цей блискучий ряд «Мартин Боруля» (1885) — твір з багатьох точок зору показовий. Підкреслюючи вміння І. Карпенка-Карого виявити і розкрити той вагомий інтерес, який змушує героя діяти, Я. Мамонтов писав: «Мистецьке обличчя драматурга робить¬ся остаточно виразним лише тоді, коли ми бачимо, чому саме йогс персонажі мусять «танцювати». Річ у тім, що «танцювати» можна не кожну тему, не кожен сюжет, не кожну ситуацію. Драматичний процес (будь він трагедійний чи комедійний) підноситься на рівень театрального мистецтва лише в тому разі, коли його можна танцю¬вати, себто, коли в ньому діють ті сили, що рухають цілою істотою людини, примушують її жити своєю найглибшою стихією, танцюва¬ти свій танець»1. Такі сили в драматургії Тобілевича — переважне кохання чи інстинкт самощадності (збагачення). Але у «Мартинові Борулі» обидві ці сили відсутні. Героєм керує не кохання і не жадоба збагачення, а честолюбство, інстинкт самоутвердження — через підви¬щення власного соціального рівня й утвердження у нових правах.

В основу сюжету твору покладено невигадану анекдотичну історік гонитви багатого селянина за дворянством і втрати омріяних дворян¬ських прав через прикрий недогляд, допущений писарем у минулі часи — розбіжність в одній-єдиній літері прізвища. Дворянський архІЕ зафіксував ім'я предка-шляхтича Берулі, а пізніше «мужицька» вимова перетворила його на Борулю. Та як обросла під пером майстра ця трагікомічна історія подробицями, який широкий спектр характерів вона охоплює й яскраво висвітлює! Почнемо з самого химерного праг¬нення селянина «вибитися у люди» —- домогтися визнання у дворянстві Таких фактів було безліч, і прагнення вискочнів, які досягли певногс матеріального й суспільного рівня, «трохи ушляхетнитися» була в ту епоху «річчю світовою», яку не раз засвідчила європейська літерату¬ра від Мольєра, Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана до Олексія Толстого й Антона Чехова. Тож комедія українського драматурга свідчить лише про вміння знайти потрібний гостроактуальний сюжет

Конфлікт у п'єсі побудовано цілком природно. Глава сімейства Мартин Боруля, заможний селянин, що наймитів і наймичок дер¬жить, розпочав відчайдушну боротьбу за свої досить-таки примарні дворянські права. Ця боротьба мужика, якого обдурює й обдирає «герой нового часу», такий собі маклер — повірений Трандальов. сприймається моментами комічно, а моментами навіть драматично Якщо стосунки з Трандальовим, що веде «діло Борулі» у дворянській герольдії, і сама постать повіреного подаються у виразно сатирично¬му плані, то джерелом комізму, що й становить невмирущу вартість твору, є картини того, як Боруля «ставить» свій дім, всі порядки у ньому «на дворянську ногу».

'Фракко /. «Хто винен?» І. Карпенка-Карого (Тобілевича) // Про театр і дра¬матургію. — К., 1957. — С. 198.

552

1Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич І. Твори: В 6 т. 1931. —Т. 6. — С. 181.

553

К.

Безліч комічних ситуацій, зумовлених поведінкою Мартина, що не раз сягають рівня шаржу і гротеску, — не викликають, проте, антипатії до героя. Ні, наскрізне емоційне почуття, яке пронизує твір, хвилею лине від автора до читача (глядача) — це почуття щирої симпатії. Як незримий флюїд огортає воно Мартина Борулю, і критика давно його відчула, але пояснювала, йдучи від усталених класових підходів (ще не зачерствів у багатстві, не відірвався від трудового селянства). Та треба було зробити ще один маленький крок, зазирнути глибше в душу селянина — і глядач інстинктивно це зробив.

Причина поведінки героя не марнославство («шляхетський ґедз укусив») і не одуріння «з жиру». В основі вчинків Мартина Борулі, всієї діяльності з придбання дворянства — відчайдушна боротьба за свою зневажену людську гідність (поштовхом до якої послужило позивання з паном Красовським). Отже, ключика знайдено, весь сек¬рет заходів Мартина розкрито. І відтепер глядач може перенести всю увагу на ту сміховинність форм, у які виливається Мартинова боротьба за свою потоптану честь.