ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

559

були не лише черствими, некультурними хижаками-експлуатато-рами, але й передовими (на той час) господарями; що Харитоненки та Терещенки утворювали велике капіталістичне виробництво в сільському господарстві; що в діалектичному розумінні це була по¬зитивна сила, економічний рушій того часу, коли Україна ліквіду¬вала пережитки феодалізму і переходила до капіталізму; що спра¬ва не в характері цих персонажів, а в самому «хазяйському колесі», в його закономірному, історичному неминучому ході» [Цитована праця Я. Мамонтова. — С. 200]. І все ж, попри критично-зневажливе став¬лення автора до своїх персонажів-хазяїв, він, як справжній реа¬ліст, у безлічі моментів показав цю силу, хоча, можливо, і не роз¬крив до кінця її значення.

Показано в п'єсі й опозиційно настроєні сили з інтелігентських кіл. Це вчитель гімназії Калинович, а також вихована ним і закохана в нього Соня, дочка Пузиря. Вражена словами батраків про якість хліба, яким годують у батьківській економії, наївно вірячи, що батько про це нічого не знає, Соня дає розпорядження краще годувати робітників. Своїми намірами вона ділиться з Калиновичем. У розмові молодих людей окреслюється певна програма дій, характерна для народницької інтелігенції, симпатична І. Карпенку-Карому і підтри¬мувана ним.

Є у п'єсі й інша дійова сила, потенційно могутня, здатна зруйну¬вати, знищити всі плани хазяїв. Наприкінці п'єси наймит розповідає Пузиреві про бунт у Мануйлівці, що виник через скорочення кількості найманих робітників і зниження цін на робочі руки, вкрай поганого харчування і т. ін. Цей бунт — зародок селянських заворушень і страйків, що передували грізним подіям революції 1905—1907 років.

У цій гостро критичній ситуації виразно бачимо й силу хазяїна, який знову виступає як командир, що зважує стратегію боротьби, все передбачає, не втрачає зайвої хвилини, діє точно й рішуче. Але цю, здавалось би, незламну, справді могутню силу Карпенко-Карий блискуче зрівноважує думкою про комічну мізерію будь-якого люд¬ського життя. Згадаймо, як у фіналі п'єси жалюгідно й несподівано гине могутній Пузир: погнавшись за гусьми (хазяйську натуру важко перебороти!), впав і дістав смертельне запалення. (Такою ж трагіко¬мічною була й кінцівка «Ста тисяч»: хазяйновитого передбачливого Калитку примітивно одурив примітивний шахрай. Воістину людина уявляє, а Бог знає!)

Тему «підпанків», органічно пов'язану з темою грошей, капіталу, з одного боку, і станових змін — з іншого, своєрідно продовжує ко¬медія в чотирьох діях «Суєта» (1908) і «протяг» (продовження. — Авт.) її — комедія «Житейське море» (1904).

Виставу «Суєти» у Києві в бенефіс П. К. Саксаганського у 1904 ро¬ці «сприйняло громадянство як сенсацію, — писав бенефіціант. — Збори повнісінькі. Карпенко після кожної вистави одержував десятки

560

листів». Не так захоплено зустріла п'єсу тогочасна критика. Четверті гостросатиричну дію п'єси піддали особливому остракізмові.

Сам автор, піднімаючи нову для себе тему інтелігенції, дуже сумнівався у вартісності зробленого. Водночас заспокоював себе: «Про-тив сили не піднімають, що підняв, те й поніс». А «підняв» і «поніо: автор — зрілий, досвідчений митець, — попри всі сумніви, дуже багато. Підняв нову, нерозроблену тему і приніс в літературу нов художні драматургічні прийоми, які вже вкладалися в його власн} художню систему.

Дія п'єси, як і завжди в цього майстра, розпочинається просте і природно. В межах однієї сім'ї зведено разом простих селян — батькії та їхніх «вчених» дітей, представників нової інтелігенції. Якщо батько Макар Барильченко, багатий козак, був і залишився хліборобом і його слідами пішов старший син Карпо, то син Михайло став учите¬лем гімназії, а Петро юристом, «кандидатом прав»; скінчили гімназік дочка Василина та молодший син Іван. (Останній посідає в соціальнії ієрархії досить непевне і низьке місце — писаря «в запасі», жив( на утриманні батьків).Інтрига і тут відсутня: в алегоричній формі устами «неприкаяно¬го», але спостережливого й розсудливого Івана окреслено сутністі головного життєвого конфлікту — між тими, хто «життя творить» і тими, хто «із праці других забирає» («вчені» сини).

Проте батько щиро радіє успіхам синів, яких вони вдвох з Карпоь вивчили на свої криваві селянські гроші. Старший син, «статськиі совітник» Михайло — «все одно що генерал», «кандадат прав» Пет¬ро — «виходить, має всі права». Навіть Василина «або вчителькон буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а учена дівчина і пару соб пристойну знайде», — як наївно міркує старий хлібороб Барильчен ко. Освічені діти тішать батькову гордість і надії, радують думкон про міцну влаштованість в житті («І чини посиплються на чоловіка і гроші покотяться в кишені...»).