ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Макар Барильченко, як і Мартин Боруля, далекий від розумінні вовчої боротьби за чини і гроші, за місце під сонцем у складному вир життя; здобута освіта здається йому запорукою міцного, надійноп становища в суспільстві, і тому мають виправдати себе всі жертви вся тяжка мужицька праця. І саме тут виникає тема «покручів», як; розвиває у п'єсі Іван. Спостерігаючи за братами і сестрою, робиті висновок: «Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрун ту і пересадять на інший. Помалу, помалу воно там коріння пускає Садовники його обріжуть і заставлять рости так, як їм здається, щі воно гарно, і виходить каліка, покруч — гіллям вниз! От і ми: вс покручі! Від мужиків відстали, до панів не пристали!..» [З, 17].

Драматург не заперечує цим освіти для мужика. Навпаки, підкрес лює, що люди зі знаннями, люди інтелігентних професій — лікарі вчителі, агрономи — на селі дуже потрібні. Цю думку провадит:

561

Карпо, який є новим господарем, що живе не лише трудовим, хлі¬боробським, а й осмисленим, розумовим життям. Не без впливу Карпа зароджується в сільського вчителя Демида «одна ідея», яку він схвильовано декларує перед Іваном і Карпом.

Щоб навчитися культурно господарювати, учитель наймається до Карпа Барильченка. Той вносить розумні корективи у плани Деми¬да, наприклад, пропонує замінити «аматорську» працю справжньою строковою за пристойну платню і харчі. Саме з уст Карпа звучать слова про «робочу дисципліну», міркування про «свою питому стеж¬ку». Поступово образ Карпа вимальовується як такий, що великою мірою несе в собі риси авторського ідеалу.

Зовсім інші Петро і Михайло — освічені пани, що одружуються з багатими паннами високого роду. Перехідна стадія — від селянина до міського чиновника, «пана» — для них нелегка і болюча, нерідко дії братів викликають веселий чи глузливий сміх. І все ж комедійними фігурами автор їх не робить. Є у цих селянських синів і розум, і спо¬стережливість, і розуміння свого досить-таки жалюгідного станови¬ща, і незлобливість. Це скоріше пристосуванці, люди, які прийняли існуючі життєві правила і намагаються триматись їх якнайстаранніше.

Михайло нарешті (аж через два роки) розкриває своє походження «благородній» дружині: «Я із простого роду... Розумієш? Батько мій — багатий козак, просто сказать — мужик, гречкосій, і мати така сама просто людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві — нас повчили, і через науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зостались простими мужиками» [3, 63].

Учений син гостро переживає «незручність» становища, несу¬місність в одному товаристві, за одним столом батьків-гречкосіїв, що їдуть до нього на день народження, і «городської знаті» — бароне¬си, «предсідателя» міської управи, директора гімназії та їм подіб¬них. Перебільшено шаржовано обурюється ситуацією, що склалася, дружина Михайла, яка «не виносить запаху житнього хліба». Роз¬ряджає атмосферу батько Наташі — генерал-майор, пояснюючи дочці, що хоча корінь у Михайла і простий, але «через науку він єсть благородна щепа». «Тепер тільки дурні, — додає він, — носяться з своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом.... Чесність, образовання, наука, ум, талант — важно, а решта — плювать!» [З, 65].

Отже, освіченість, свідоме ставлення до справи, якою б вона не була: хліборобство, акторство — не тільки одна з граней образу позитивного героя у драматурга, вона, як правило, обов'язкова.

Змальовуючи різні типи інтелігентів, розмірковуючи про їхні шляхи і суспільну роль, І. Карпенко-Карий звертає особливу увагу на обдаровану, творчу особистість. У другій п'єсі дилогії «Житейське море» в центрі — постать Івана, талановитого артиста, що вийшов з тієї ж хліборобської, козацької сім'ї Барильченків.

562

У розмові Івана з братом Карпом починає звучати тема «нату¬рального» життя. «А що натурально, то й гарно, й приятно, й спо¬кійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чолові¬ка, а в кінці кінців перетворюють саму здорову людину в неврасте¬ніка, дітей же цих нещасних — роблять дегенератами!» [З, 78] — широко, по-філософськи розмірковує Іван.Самого Івана «житейське море» досить-таки погойдало на своїх хвилях, він хворіє на типову хворобу «вільного артиста», заводить коханку зі свого артистичного кола, яка і «сценічне прізвище» приби¬рає досить промовисте — Ваніна. І це при тому, що дружина його, Маруся, — жінка чарівна й розумна, справжній друг і «тиха при¬стань» для «великого артиста» з розторганими нервами. Сцени заку¬лісного життя, акторського побуту й стосунків змальовані з вели¬ким знанням справи, переважно сатиричним пером. Це стосунки в цілому нездорові, в них панують заздрість і лицемірство, фальш і моральна розпуста. Іван віддає данину цьому життю. В розмові з Ваніною, аналізуючи свої здобутки і втрати, він говорить про ба¬жання перебороти свій егоїзм, суєтні бажання, випливти і «в тихій ясній пристані обновитись душею» [3, 143].