ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Незважаючи на піднесеність, урочистість цієї клятви (а може, саме через неї), вона викликає менше довіри, ніж прості й зрозумі¬лі вказівки Гната.

Крізь пишномовність Сави прозирають честолюбство і само¬хвальство, що, в свою чергу, приховують невпевненість у собі, в своїй справі. їх відтінює простота Гната, що виростає з упевненості, віри в себе й товаришів, нехтування — аж до повного забуття — власними інтересами, підпорядкування їх загальній справі.

Саме через цю відсутність честолюбства у Гната (козак-нетяга навіть думки про якісь власні інтереси, гроші, чини з огидою, знева¬гою відкинув би) ми не маємо в трагедії мотиву боротьби за власну долю — мотиву, такого типового для історичних хронік чи історич¬них трагедій. Таким чином, ніщо у драмі не відвертає уваги від теми боротьби народу за волю, за гідне людське життя.

Друга дія трагедії переносить нас у польсько-шляхетський табір. Тут ім'я Сави у всіх на вустах: спіймані гайдамаки один за одним називаються цим іменем і гинуть у страшних тортурах. Легенда про Савину відвагу, силу духу набувають дедалі більшого поширення і переконливості; зростає напруження і неспокій, навіть страх у та¬борі польської шляхти: «Ми двох вже Сав на палю посадили, — говорить Потоцький, — одного вслід за другим; а через день піймався третій гайдамака, і Савою себе він теж назвав! Тепер мовчить, як кажеш, і ми не знаєм, хто він!» [2, 226].

Щоденна «кривава праця» деморалізує шляхту. Без шаржування, перебільшень змальовує Карпенко-Карий «бенкети під час чуми» — народного повстання, як виплід розгнузданості польських панів.

Серед різних типів польської шляхти виділяється постать Шми-гельського — людини, якій повсякчасне жорстоке знущання з хлопів не до душі і якого Потоцький величає «знаменитим оригіналом». Шмигельський пояснює свою позицію політичною далекоглядністю: «Поки ж на Україні будуть кривди проти поспільства, якими б мука¬ми народ ми не карали, не діждуться спокою не тільки наші діти, але й онуки наші!» [там само]. І саме «доброму» Шмигельському щастить привести Саву Чалого під корогву Потоцького, переконав¬ши ватажка, що таким шляхом він допоможе встановити мир і спокій в Україні. Він щиро вірить у те, що коли лицаря Саву Чалого «привернуть... на панську руку», для помочі Потоцькому, то можна «лад дать на Вкраїні і вгамувати гайдамацький рух».

570

Тонко і психологічно глибоко передає Карпенко-Карий вагани; Чалого. Розмовляючи зі ІПмигельським, заперечуючи йому, Сав; іронізує з наївних мрій шляхтича. Його ясний і здоровий розум неса мохіть розриває плетиво слів («Умови?! Ха-ха! Які з панами таї умови? [,..] За всі оці принади повинен буду я товаришів своїх ло вить і віддавать на палі!» [2, 248].

Прочитавши листа від Потоцького, в якому йому обіцяно висок привілеї, він ще раз востаннє з жахом запитує себе: «Що ж це г мною? Мені здається, що я на матір руку піднімаю!» Та Шмигель ський і тут заспокоює його: «Тобі дають такі умови, яких би ти і війною, певне, не добув, і ти вагаєшся? Не хочеш край оборониті від руїни, не хочеш сам з коханою дружиною своєю ізвить гніздо, н хочеш рід свій повести на щастя і добро усьому краю?! Ну та: скажи ж, чого ти хочеш?» [2, 249].

Схвильований монолог Сави Чалого в кінці другої картини третьс дії підсумовує всі сумніви і вагання. Герой зважився «достати берег другого», і там, з панами, «рятувати віру, народ і край від нової руї ни». Заколисуючи совість, він кається і запевняє: коли помилився -«спокутує гріх свій кровію». Безповоротність жахає Саву, і він багат разів говорить про своє повернення, покуту. Але непоправне стало ся— честолюбство і невіра в народні сили, панська підступність т наївні утопічні мрії про злагоду в уярмленій і нещадно гнобленій країї приводять до спалаху протесту і загибелі найкращих синів народу.

У творі органічно поєднано морально-людський і соціально-істо ричний аспекти зображення особи; Карпенко-Карий створив бага тогранний образ, притаманний новітній суспільній драмі. Підкреслю ючи гостру актуальність історичної п'єси, І. Франко писав: «... Твір гідний стати у ряді архітворів нашої літератури, се «Сава Чалий> трагедія з XVIII в., основана на часах занепаду і хитання українсько го національного почуття, трагедія перевертня, що для особисте користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакц: здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрад ницькі плани, здавалося, були близькі до здійснення.