ІВАН ТОБІЛЕВИЧ (І. КАРПЕНКО-КАРИЙ) (1845-1907)

Вартий детальної економічної розвідки наступний діалог двох «ге роїв наживи» — корчмаря і старости — який розкриває всю жорстоку цинічну механіку витискування копійки з мужика.

Виразно підкреслив драматург і тенденцію обростання сільське бюрократії «хазяйським сальцем». Цінність становища старшин: Михайла полягає зовсім не в тому, щоб безкарно проявляти сво властолюбство й саджати кого заманеться «в холодну» (хоч і від ціє можливості він не відмовляється, як в історії з Олексою). Влада дл. нього насамперед — важливе джерело збагачення. Це адміністра тивна посада дала йому можливість вибитися «у люди», розбагатіти адже раніше Михайло не відрізнявся від більшості односельчаі і навіть дружив з бурлакою Опанасом.

Процес занурення в брудні глибини куркульських махінацій, без жального оголення механіки «роблення грошей» новітньою сільсько» буржуазією становить драматичну основу першого твору майстрі і робить його початком справді нової драматургії — драматургі суспільної.

З погляду нормативної теорії драми сцени між старшиною, писа рем і шинкарем, в яких докладно обмірковуються і обговорюються вигідні спекуляції, а також наступні сцени розмови селян пр< несправедливий розподіл наділів гальмують розвиток дії, ослаблю¬ють її динаміку, досить-таки помітно «епізують» сюжет. Можливо тут маємо невміння побудувати сценічний твір з міцною, всеохоплю-ючою інтригою? Така думка деякими критиками висловлювалась Проте, замислюючись над цими сценами, не можна не відчути, ще саме завдяки їм поглиблюється розуміння суперечностей на селі виразнішою стає вся картина пореформеного життя.

У ході подій швидко з'ясовується, що здатен протистояти ста¬рості не молодий парубок Олексій, а людина більшого життєвогс гарту, сильнішої волі. Саме він, Опанас Зінченко (Бурлака) стає НЕ захист заляканої громади, виступаючи проти зграї сільських верхо¬водів. (Характерно, що серед численних образів селян драматург вірний правді життя, не показав людини, яка схотіла б і змоглг боротися з Михайлом Михайловичем. Характерно й те, що Бурлака після вирішення долі Олекси знову йде з села на заробітки.)

547

Взагалі Опанас дуже умовно прив'язаний до задуманої старос¬тою Михайлом Михайловичем інтриги. Звичайно, Олекса його небіж і Опанас заступається за хлопця, обурившись діями кривдника-ста-рости. Але натура правдошукача могла виявитися і без факту ро¬динних зв'язків, озватися на біду чужої людини чи всієї громади, — що, зрештою, й відбувається, коли Опанас викриває шахрайства старшини та його спільників.Образ бурлаки Опанаса Зінченка стоїть у ряду тих сильних і енер¬гійних натур, які завжди, навіть у роки кріпацтва, виділялися з на¬родних мас як втілення їхньої волі до кращого, гідного трудової лю¬дини життя. І. Франко характеризує його як «образ могутнього народ¬ного борця, що твердо, з нараженням своєї особи стоїть за правду проти визиску і кривди з боку всякої старшини», як «чоловіка з незламною енергією та сильною вдачею, що сам один супроти цього валу стає до боротьби за правду»1.

Показ широкої панорами життя села здійснюється ще й за допо¬могою введення в сюжет великої кількості епізодичних дійових осіб, також не пов'язаних з центральною інтригою. Селянська маса — Сидір, Петро, Семен, Дід, Микола, Павло, чоловіки 1-й, 2-й, 3-й, 4-й — виразно диференційована. Взаємини селян зі старостою та іншою «владою», коментування ними подій, що відбуваються на селі, розкривають усі деталі і подробиці того, як «крутиться хазяйське колесо», багатіють одні, розорюються й гинуть інші. В цих сценах Карпенко-Карий розкриває і явище деморалізації частини селян¬ства. Вони не протестують, а плазують перед кривдниками, запобі¬гають і принижуються перед ними, намагаючись цим полегшити свою долю. Бурлака про них із болем говорить: «Бідні,, бідні ви лю¬ди! Темні! Хто більш усього вас любить — того виженете від себе. [...] Іуди, іуди! Продаєте вашу душу і совість!» [1, 61].

Таким чином, одноплановість інтриги (лиходій — жертва) заміне¬на життям з усім його розмаїттям інтересів і обставин. Перед нами, власне, новітня суспільна драма, про яку говорила Леся Українка, аналізуючи п'єсу Г. Гауптмана «Ткачі».

Слід відзначити оригінальну композицію драми. Тут уперше заявив про себе художній прийом, який ми умовно назвемо «подвійним драма¬тичним конфліктом». Дві конфліктні лінії начебто замкнені одна в одній: вужча, конкретніша відкривається в першому ж монолозі одного з пер¬сонажів — старости Михайла Михайловича, і являє собою задуману ним інтригу, мета якої цинічно і прямолінійно викладена ним самим. Друга лінія, складна і багатогранна, розкривається не одразу.