Основні засади техніки ефірного мовлення

І не забувати поради древніх: для вироблення гарного, правильного, естетично вишуканого усного мовлення повинні бути природні дані, які багато з нас має від Бога, повинна бути певна система в навчанні і робота над технікою[ 3, c. 55].Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення — його визначальні якісні ознаки. Дикція — це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія — це норми ви¬мови, які діють у даний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як «манеру вимовляти слова; вимову» [109, II, 216], а слово орфоепія — як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; . вимову слів відповідно до та¬ких правил» [109, V, 751]. Отже, дикція має особистісну характеристи¬ку, а орфоепія — загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови: допо¬можуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспіш¬ність чи сповільненість вимовляння, залікування, сюсюкання, гарка¬вість, гугнявість та ін.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою скерованістю звука, етикою. А ще — добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки на характер вимови звука впливає його

наголошена чи ненаголошена позиція.

У кожному конкретному випадку емоційна й смислова наповненість героя передачі не награна, а визначена реальною участю в житті, в певних її виявах. Реальність буття людини, що виявляється в журналістиці, визначає різноманітність засобів, якими користується автор для вираження певних думок і почуттів. „Живе слово має такі властивості, яких не має писемна мова. Тут і голоси, які звучать, погляд, міміка, жест, інтонація. Особливо інтонація, яка надзвичайно розширює межі слова. Більше того, інтонація настільки збагачує слово, що як сказав перетворюється в щ о сказав. Бо найпростішу фразу можна вимовити на тисячу різних манер, й вона буде означати зовсім інше. Просте слово „добридень" можна промовити суворо, улесливо, капризно, байдуже, любовно, по-дружньому, покровительськи. Дуже важливий і ритм мови"[10, c. 73].

Сутність слова на телеекрані в самому методі дії словом, в тому, що слово це звучить. Воно - не просто оболонка значення, воно - активна дія людини (і розумова, і фізична), одночасно звернута всією системою виражальних засобів до всіх органів відчуттів сприймача. В слові, яке звучить, - значення його і вся людина з її думками, почуттями, діями.

Для оволодіння живим спілкуванням із телеаудиторією публіцист має чітко уявити те, про що він говорить; не просто розібратися в предметі, а бачити його в розвитку, русі, уявляти у всіх головних сторонах життєдіяльності; користуватися не тільки інформацією сьогоднішньою, але й пам'ятати перед¬історію питання, бути готовим "порівняти, зіставити чи протиставити минуле й теперішнє об'єкта в його точних політичних й інших параметрах. Отже, він має вміти своєрідно моделювати предмет і цю модель передавати глядачеві. "Природа влаштувала так, - писав К.Станіславський, - що у процесі словесного спілкування з іншими ми спочатку бачимо внутрішнім поглядом те, про що йде мова, а потім уже говоримо про побачене. Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте. Слухати - нашою мовою означає бачити те, про що говорять, а говорити значить малювати зорові образи''[10, c. 78].

Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос. Він є показником індивідуальності. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо. Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця.

Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального. Таке враження складаєтся і від деяких теле- або радіо сюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь «картинку», усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або за швидко, або якось «хвилясто», і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал[11, c. 155].Не виправдано «хвилеподібна» інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторські правильно. Вважають, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти.