Синхронія та діахронія терміносистеми цивільного права
Вмотивованість може бути різною залежно від того, яку із сторін досліджуваного поняття підкреслює відповідний вираз. С. Ульман пропонує розрізняти три види вмотивованості: 1) фонетичну, або природну (наприклад, для вигуків); 2) морфологічну (іноді її називають морфематичною, оскільки вона характерна для складних і похідних слів); 3) семантичну (враховуючи семантичні зв'язки між компонентами найменувань та явищем пере осмисленим .Звичайно, для багатьох слів можуть бути характерні різні комбінації цих видів вмотивованості. Для мови точних наук фонетична вмотивованість нетипова. Цей же вид умотивованості меншою мірою, ніж морфологічна вмотивованість, піддається кількісному обстеженню та точному аналізу, тому що фонетична вмотивованість одночасно і більш змінна, і суб'єктивна. Гадаємо, що досліджуючи фонетичну вмотивованість, переслідують зовсім інші цілі і використовують інші засоби.
Зауважимо, що не завжди можна чітко розмежувати види вмотивованості, які розрізняються у лінгвістиці. Причина деякої неузгодженості поглядів мовознавців і нераціонального нагромадження назв цих видів полягає також в недиференційованості семіотичних функцій вмотивованості і внутрішньої форми, в невизнанні окремими лінгвістами особливого матеріального її статусу. Наведена раніше класифікація видів вмотивованості С. Ульмана не відзначається достатньою чіткістю - вона зазнала значних змін, які інколи без потреби ускладнюють метамову лінгвістичної теорії.
Спробуємо систематизувати головні підходи до визначення досліджуваної категорії і побудувати коротку типологію вмотивованості лексичних одиниць. По-перше, цілком правомірно розрізняти два плани вмотивованості - мовний і мовленнєвий. В плані мовлення ми маємо справу з валентною, або референтною (терміни досить умовні) вмотивованістю. Не вдаючись у детальний аналіз цього аспекту вмотивованості, наголосимо лише на тому, що вона тісно пов'язана з мовною вмотивованістю, оскільки серед усіх потенційних ознак денотату можна виявити принаймні одну, яка регулярно і значною мірою детермінує актуальну ознаку (ознаки). Саме така обов'язкова, постійно іманентна (хоч імпліцитно) ознака слова може служити основою для утворення внутрішньої форми лексичної одиниці.
На мовному рівні доцільно розрізняти три види вмотивованості: 1)знакову (семіотичну); 2) формальну (словотвірну); 3) змістову (інтенсіональну). Знакову вмотивованість розуміємо як вмотивованість у слабкому смислі; вона властива всім лексичним одиницям, які реально функціонують у мові у вигляді мовних знаків. Цей вид вмотивованості не потребує кількісних вимірів або логічної верифікації. Тут слово мотивується самим фактом існування та вживання. Справа в тому, що в мові немає абсолютно невмотивованих слів. Усі вони взаємопов'язані з відповідним значенням хоч би до рівня загальної лексико-семантичної категорії. За образним твердженням Парацельса, у природі немає потаємних речей, а якщо деякі речі перебувають у прихованому стані, то вони ніколи не бувають без зовнішніх очевидних особливих позначок, подібно до того як людина позначає місце, де закопала скарб, щоб його можна було знайти. Нам залишається до цього лише додати, що всякий скарб настільки легше виявити, знайти, запам'ятати, не сплутати з іншими, наскільки чіткішою буде ця позначка. Отже, якщо слово не вмотивоване своєю предметною співвіднесеністю, то його спроможні вмотивувати деякі системні характеристики, хоча, зрозуміло, бажаною є конкретна співвіднесеність форми і змісту мовного знаку, який передбачається іншими видами вмотивованості лексичних одиниць. Виходячи з нашого розуміння мовного знаку і його двох форм, ми ділимо формальну вмотивованість на два типи: 1) вмотивованість за зовнішньою формою (фонетична, абсолютна або експліцитна вмотивованість); 2) вмотивованість за внутрішньою формою. Внутрішня форма як аперцевтивний образ, який визначається морфемною структурою слова або виразу, передбачає врахування їх морфологічних і семантичних властивостей. Тому, говорячи про вмотивованість за внутрішньою формою, необхідно розрізняти відповідно морфологічну і семантичну вмотивованості.
Морфологічна мотивація визначається передусім словотвірною (моделлю лексичної одиниці, тоді як лексична вмотивованість є результатом взаємовідносин між словотвірними формантами і основою, між новим та попереднім значеннями.
До семантичного типу мотивації відносимо також явище переосмислення, де структурна модель, нового утворення залишається без змін, тобто морфологічна мотивація не виявляється. Проте, враховуючи одночасно тісний взаємозв'язок і деяку розмитість меж між цими підтипами вмотивованості, доцільно об'єднати їх в один тип - семантико морфологічну вмотивованість, яка всебічно характеризує структурносемантичні особливості словотвірної архітектоніки лексичної одиниці.
Коротко проаналізувавши типологію вмотивованості (поняття змістової вмотивованості розглядатимуться далі), спробуємо зобразити її схематично, надаючи виділеним видам і типам відповідний рівень в умовній ієрархи.
3.4.3. Змістова вмотивованістьЯк основа творення форми похідних і складних лексичних одиниць процес семантико-морфолої ічної мотивації, функціонуючи на словотвірному рівні, все ж не завжди зумовлює висвітлення у внутрішній формі найбільш релевантних елементів значення. Отож практично виправданим є понятійне розмежування термінів мотивація і вмотивованість. Відтак мотивація є цілеспрямованим процесом, а вмотивованість - бажаним результатом щодо зображення в лексичній одиниці засобами мови певної ознаки (ознак) денотата, що входить (входять) у корпус ознак його лексичного значення. Будь-який процес творення нової внутрішньої форми - це водночас процес мотивації, але ще не результат процесу. Зауважимо, що поняттю мотивації туг відповідає семантико-морфологічна вмотивованість, а під мотивованістю мається на увазі змістова (інтенсіональна) вмотивованість.