Банківські операції (Шелудько)
Наступним етапом є проведення оцінювання підприємницьких ризиків, які супроводжують конверсію активів позичальника і по¬лягають у можливості виникнення таких обставин, які будуть про-тидіяти ефективному завершенню обороту активів. Оцінка підприємниць¬ких ризиків складається з оцінки ризиків, притаманних галузі, до якої належить позичальник, взагалі й з оцінки ризиків у госпо¬дарській діяльності самого позичальника.
Останнім кроком в оцінюванні кредитних ризиків позичальни¬ка є проведення кількісного аналізу. З цією метою аналізуються фінансова звітність позичальника за поточний та попередні роки, фінансові показники та очікувані в майбутньому грошові потоки.
2. Схвалення кредиту. Процедура схвалення кредиту полягає в перевірці документів і застави, юридичному оформленні кредитного договору та видаванні кредиту.
Кред договір є юридичною угодою, що визначає терміни й умови надання кредиту
3. Управління кредитом. Правильний нагляд за кредитами не поліпшує якості поганих кредитів, проте дає змогу в багатьох випад¬ках зберегти якість хороших кредитів, не допустивши їх перетворення на проблемні. Нагляд за кредитом полягає в контролі за виконан¬ням умов кредитного договору, погашенням кредиту, фінансовим становищем позичальника, станом та місцезнаходженням застави. Банк має контролювати використання кредиту. Кредити повинні ви¬трачатись на цілі, обумовлені в кредитному договорі.
Розглянемо осн підходи з поліпшення ситуації при виявленні проблемного кредиту. Якщо банк має намір підтримати позичальника і продовжити робо¬ту з ним, можуть бути вжиті такі заходи:
•скорочення витрат на підприємстві та організація додаткового
фінансування за рахунок КБ, акціонерів чи сторонніх осіб;
•поліпшення якості забезп через отримання нових гарантій
або залучення додаткових активів як забезп;
•заміна керівництва, призначення нових консультантів та керів¬
ників для управління компанією від імені КБ.
Якщо банк не має позитивного прогнозу щодо розвитку подій на підприємстві, можуть бути запропоновані:
•реорганізація чи продаж компанії стороннім особам;
•продаж забезп чи інших активів позичальника, звернен¬
ня до гарантів, ініціація процесу банкрутства.
4. Закриття кредиту. Закриття кредиту полягає в сплаті основної частини боргу та процентів і повному погашенні кредиту або лік¬відації застави і фіксації втрат у разі неповернення
23. Управління ліквідністю у КБ.У міжнародній банківській практиці під ліквідністю банку розуміють його здатність швидко і в повному обсязі задовольняти невідкладні потреби у грошових коштах. Ліквідність тісно пов'язана (а іноді і змішується) з поняттям платоспроможності, яке тлумачиться як здатність банку своєчасно і в повному обсязі відповідати за своїми зобов'язаннями. Ліквідність банку значною мірою визначає його платоспроможність, яка залежить і від ряду інших чинників, таких як розмір капіталу, спеціалізація та диверсифікація банківських послуг, загальний рівень ризиковості діяльності, співвідношення власних і залучених коштів. Банки зобов'язані підтримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (норми), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні. Централізований підхід до регулювання банківської ліквідності використовується і Національним банком України через встановлення обов'язкових нормативів. У деяких країнах, наприклад у США, не існує обов'язкових нормативів ліквідності, і банки самостійно вирішують дану проблему. Але органи банківського нагляду постійно здійснюють контроль за станом ліквідності і оцінюють якість управління нею в ході перевірок на місцях за рейтинговою системою «CAMEL», де ліквідність розглядається як один з найважливіших показників діяльності. Стан ліквідності комерційного банку здебільшого визначається такими якісними чинниками, як структура та стабільність ресурсної бази і структура та якість портфеля активів. Хоча ризик ліквідності може виникнути внаслідок проведення активних операцій, але більша частина проблем ліквідності виникає за межами банку і пов'язана з його клієнтами. Ризик ліквідності клієнтів трансформується в ризик ліквідності банку. Першим етапом процесу управління ліквідністю має бути постійний аналіз ресурсної бази з погляду стабільності та ймовірності зняття клієнтами коштів зі своїх рахунків. За ступенем стабільності зобов'язання банку поділяються на групи. 1.Зобов'язання за «гарячими грошима» або «летючі» вклади — кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і чутливо реагують на зміни відсоткових ставок на ринку. До даної групи належать міжбанківські позики з нефіксованим строком погашення, кредити «овернайт» тощо. 2.Мінливі зобов'язання — це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. Це поточні, розрахункові та бюджетні рахунки клієнтів, коррахунки інших банків, рахунки фізичних осіб, чекові рахунки, кредитори тощо. 3.Стабільні зобов'язання, або основні вклади, — джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові вклади, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів. Структура ресурсної бази банку аналізується в динаміці, визначається питома вага основних вкладів у загальній сумі зобов'язань. Для оцінювання рівня стабільності ресурсної бази за кожним видом зобов'язань розраховується показник середньої тривалості зберігання коштів 3, днів:Рівень осідання грошових коштів за окремими видами рахунків обчислюється як відношення різниці між залишками коштів на рахунках на кінець та на початок періоду до суми надходжень за рахунками за той самий період. Результати аналізу структури, динаміки та рівня стабільності депозитної бази можуть бути екстрапольовані на майбутнє і використані при оцінюванні потреби в ліквідних активах, які банк має підтримувати, щоб знизити ризик ліквідності. З метою оцінювання ліквідних коштів банку активи групуються за ступенем їх ліквідності, тобто швидкості перетворення у грошову форму. 1.Абсолютно ліквідні активи — готівкові кошти в касі та залишки на коррахунках в інших банках (міжнародна практика). Для вітчизняних банків до розрахунку приймають лише касу та залишки на коррахунку в НБУ. Це первинні резерви ліквідних засобів, які не приносять доходів. 2.Високоліквідні активи — це такі активи, які можна швидко реалізувати на ринку і які мають високий рівень оборотності. У загальному випадку до їх складу включаються державні цінні папери, банківські акцепти, векселі та цінні папери першокласних емітентів. Це вторинні резерви ліквідних засобів, які приносять банку певний дохід. 3.Ліквідні активи — це такі, які можуть бути перетворені в грошову форму протягом певного періоду часу (наприклад, 30 днів). До цієї групи відносять платежі на користь банку з термінами виконання в зазначений період, такі як кредити, в тому числі і міжбанківські, строкові депозити банку тощо. На рівень банківської ліквідності значний вплив справляє якість активів і, зокрема, кредитного портфеля банку. Надійність позичальників певною мірою визначає потреби в ліквідних коштах. Кредити, які вчасно не повертаються і вимагають реструктуризації, погіршують ліквідну позицію банку. Якщо питома вага прострочених, пролонгованих і безнадійних кредитів досить значна, то при визначенні потреб ліквідності необхідно брати до уваги не лише строки повернення коштів, але й імовірність таких надходжень. Ефективність процесу управління банківською ліквідністю оцінюється за двома основними характеристиками: швидкістю перетворення активів у грошову форму і задоволення потреби в готівкових коштах (часовий компонент) та вартістю підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент). У практичній діяльності банків вироблено кілька загальних підходів (стратегій) до управління ліквідністю, а саме: стратегія трансформації активів (управління ліквідністю через активи); стратегія запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви); стратегія збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви). Кожна зі стратегій має свої переваги і недоліки, а економічна доцільність їх застосування визначається характеристиками банківського портфеля, станом фінансових ринків, особливостями зовнішнього середовища. СТРАТЕГІЯ ТРАНСФОРМАЦІЇ АКТИВІВ Сутність цього підходу полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які повністю забезпечують потреби ліквідності банку. У разі виникнення попиту на ліквідні засоби активи продаються доти, доки не будуть задоволені потреби у грошових коштах. Отже, відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму. За такого підходу ліквідність характеризується як запас. При цьому активи повинні мати таку властивість, як стабільність цін (тобто можливість продажу значної їх кількості без суттєвого зниження ціни), а також мати ліквідний вторинний ринок для швидкого перетворення на гроші. Управління ліквідністю через управління активами є традиційним і найпростішим підходом. Здебільшого така стратегія використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки. Стратегія трансформації активів оцінюється як менш ризикова порівняно з іншими, але одночасно і досить дорога з погляду вартості. Продаж активів супроводжується певними витратами (комісійні, брокерські, біржові внески тощо), а також призводить до погіршення стану балансу, оскільки продаються низькоризикові активи. Крім того, банк втрачає майбутні доходи, які могли б бути згенеровані такими активами. СТРАТЕГІЯ ЗАПОЗИЧЕННЯ ЛІКВІДНИХ ЗАСОБІВ Зміст даного підходу полягає в запозиченні грошових коштів у кількості, достатній для повного покриття потреб у ліквідних засобах. Позики здійснюють лише після виникнення попиту на грошові кошти, щоб уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. Якщо попит підвищується, то банк запозичує кошти за вищою ставкою, доки повністю не задовольнить потребу в ліквідних засобах. За такого підходу до управління ліквідність характеризується як потік, а не як запас. Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є досить високий ступінь розвитку фінансових ринків, які дають змогу в будь-який час і в будь-яких кількостях позичати ліквідні кошти. Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські позики, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позики в євровалюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком. СТРАТЕГІЯ ЗБАЛАНСОВАНОГО УПРАВЛІННЯ ЛІКВІДНІСТЮ Згідно зі збалансованим підходом до управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта — за допомогою проведення операцій запозичення коштів. З метою зниження ризиковості банки часто укладають попередні угоди про відкриття кредитних ліній з ймовірними кредиторами, що допомагає вчасно забезпечити непередбачені потреби в грошових коштах. Через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризиковість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір на компромісному варіанті управління ліквідністю — стратегії збалансованого (одночасного) управління і активами, і пасивами.24. Сутність та класифікація ризику у банківській діяльності.