Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

Внутрішнє уп¬равління державою здійснювали численні княжі управителі: посадники, тисяцькі, дворецькі, тиву¬ни та ін. Зокрема, посадник – намісник князя у землях, що входили до складу держави. Посадник, ууправляючи певною областю, був зобов’язаний збирати й доставляти князю данину. Посада посадника вперше згадується в “Повісті минулих літ” під 977 р. [5,c.232]. Проте, у різних землях Русі, функції і значення посадника суттево відрізнялися. В Новгородській та Псковській республіках посадник був найвищим державним посадовцем, який обирася вічем з “”середовища бояр. В цих землях Русі посадник був головою державної адміністрації та суду, він командував військом, а також контролював князя. Дружинникам-посадни¬кам доручалися в управління окремі волості, міста й землі. Крім того, посадники, у разі небезепеки, формували народне ополчення (“вої”) за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький [45,c.803; 35,c.613;49,c.863].

“Тисяча” становила найвищу військово-адміністративну одиницю Київської держави, що співпадала із землею-краєм та управлялася довіреною особою князя – тисяцьким. У давньоруських містах в ХІІІ ст. посада тисяцького була вищою виборноюпосадою. У Новгородській феодальній республіці тисяцький був помічником посадника з військових та судових питань, його обирали з середовища бояр. Згодом тисяцький почав призначатися князем, а його посада стала спадковою. З кінця ХІV ст. тисяцьких почали заміняти воєводи та намісники, а до середини ХV ст. ця посада фактично була ліквідована [35,c.613].

Важливе значення в сипстемі управління Північно-Східної Русі надавалося певній категорії посадових осіб – тивунам, які були господарськими управителяи князя. Існували різні категорії тивунів: “тивун-огнищанний” – відав домом феодала (тобто огнищем); “конюший” відав конюшнями і табунами; “тивун-ратайний” – польовими роботами. Тивуни були найближчими помічниками феодалів-землевласників у галузі суду і управління. Слід відзначити, що більшість із людей, що займали посади тивунів були особисто невільними. Проте за вбивство тивуна згідно з “Руською правдою” сплачувалася подвійна “віра” (штраф). Починаючи з середини ХІV ст. з’являються тивуни великого князя, що займалися його господарством і управляли окремими містами та волостяи. Крім того тивуни почали входити до скеладу апарату намісників й виконували судові функції. В земляк Галицької Русі, де чинність зберігало давньоруське право, тивуни були виборними представниками сільських громад. Проте з занепадом Київської держави, посада тивунів трансфорується в намісників, а починаючи з ХVII ст. втрачає своє значення й зникає [49,c.683].Соціальна структура Північно-Східної Русі відповідала її економічній системі. До панівного стану входили бояри. Бояри – збірна назва представників правлячого стану в Русі (воєводи, ти¬сяцькі, соцькі, печатники, покладники, сільські старости, міська верхівка – “мужі градські”). Бояри займали друге, після князів, панівне становище в давньоруському суспільстві. Виникнення боярства на Русі відноситься до етапу розкладу родоплемінних відносин у слов’ян. В період утворення Київської держави боярство поділялося на дві великігрупи: 1.) земське боярство – нащадки родоплемінної знаті, що становили верхівку тогочасного суспільства; 2.) княжі бояри – представники княжої дружини та урядники князівського двору. В ХІІІ ст. відбувається злиття обох груп боярства. В Московській Русі бояри були васалами князя, які були зобов’язані служити у його війську. За свою службу бояри отримували право на земельне володіння. Одночасно вони користувалися правом “від’їзду”, тобто могли переходити від одного князя до іншого без втрати своїх земель [46,c.71]. У період феодальної роздробленності боярство не було замкнутим станом, існували випадки, коли до їх середовища потрапляли представники городян, духовенства [14,c.104].

990 р. на Русі засновано митрополію з центром у Києві, яка підпорядковувалась Константинопольському патріар¬хові. В усіх землях існували єпископії, що поділя¬лися на парафії. Протягом ХІ – ХІІІ ст. засновано де¬сятки монастирів, зокрема Києво-Печерський мо¬настир та багато інших. Служителі церкви становили окрем соціальну групу населення Русі. Виключно церковній організації підпорядковувались парафіальні священники, диякони з сім’ями, ченці [12,c.202].

Поруч зі слов’янами на території Русі проживали понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки; на півночному-заході – литва і ятвяги; на півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва, перм, ям, печората, інші угрофінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів [50,c.244].

Сучасна історіографія приділяє значну увагу вивченню суспільно-політичного устрою Русі у порівнянні з устроєм західноєвропейських середньовічних країн. Основною проблемою, яка постала перед дослідникаи, є проблема феодалізації Русі. Сучасна історична наука схиляється до дуки, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, оскільки влада князя над боярами була номінальною. Підтвердження цього знаходимо в джерелах. До того ж велика роль торгівлі та міст в культурному, економічному й політичному житті Русі, а також наявність переважно вільного незакріпаченного населення свідчить про те, що ситуація на Русі докорінно відрізнялася від ситуації в Західній Європі. Тому суспільно-політичний устрій Русі становить унікальну та самобутню соціально-політичну систему.