Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

Слід відмітити, що радянська історіографія історії періоду ХІІІ – ХVI ст. розвивалася в руслі, яке було намічіне ще дворянськими істориками, які стверджували, що в період Київської Русі, в умовах нетривкого державного об’єднання сформувалася давньоруська народність, яка стала “колискою для трьох братніх народів : росіян, білорусів, українців ”. Така концеппція домінувала й була визначною в роботах радянських істориків.

Одним з найвидактніших спеціалістів з історії Середньовічної Русі є відомиц радянський дослідник М.Н.Тіхоміров [48]. Дослідник у своїх працях багато уваги приділяв проблемам феодальної роздробленості Русі. Автор відмічав, що процес роздробленості був характерним для всіх країн Європи, але на Русі він мав певні особливості. Однією з таких особливостей , на думку дослідника була наявність великої кількості законних спадкоємців на ту чи іншу спадщину. Крім того , таке явище як “ізгої” було характерне лише для Русі [48,с.182-183].

Відомий радянський дослідник Б.Д.Греков у праці “Киеская Русь”[12] відзначає, що коріння феодальної роздробленісті Русі були закладені ще князем Володимиром. Заповіт Ярослава Мудрого лише прискорив процес дроблення земель. Проте саме за Ярослава Мудрого Русь досягає найвищого політичного та культурного піднесення. Крім того дослідник значну увагу приділив соціально-економічним відносинам в Київській Русі, створивши об’єктивну соціальну картину Русі [12,c.391].

Значний внесок радянська історіографія здійснила у проблему дослідження процесу становлення самодержавства в Московській державі в ХVI ст. Радянський дослідник Р.Г.Скринніков [39,с.40] зазначав, що час встановлення самодержавства в Московській державі залишається нез’ясованним [39,c.69]. Радянські історики другої половини ХХ ст. виступили проти ідеалізації постаті Івана Грозного. Радянський дослідник С.Б.Веселовський зазначав [9], що опричнина мала скоріше морально-психологічний ефект ніж політичний. Проте радянська офіційна історіографія безкопромісно вважає правління Івана Грозного періодом становлення та ідеологічного оформлення самодержавства [9, c.108]. Дослідник вважає, що московські князі, починаючи з Івана ІІІ, проводили політику нівелювання і підкорення “всія і всіх” своїй необмеженній владі..

У другій половині ХХ ст. продовжували функціонувати наукові українські центри Західної Європи та Америки, які досліджували актуальні проблеми історії Русі та Московської держави. Так, відомий діаспорний дослідник П.Грицак [13] відзначав, що розпад величезних, збитих нашвидкоруч політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби середньовіччя. Так на Заході ще до піднесення Києва дуже короткий час поіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході – від Тихого океану до Карпат – простягалися неозорі простори володіння монголо-татар, що розпалися після завоювання Києва лише за кілька поколінь. З огляду на слабкий зв’язок, великі відстані та сильні місцеві тенденції політична роздробленість була типовим явищем. Як стверджує П.Грицак, із занепадом політичного культурного та економічного життя Києвська Русь перестала існувати як цілісність [13,с.94].

Так відомий діаспорний дослідник Д.Дорошенко стверджує, що однією з причин відокремлення від Kиєва різних князівств та ослаблення державних інституцій стала перемога принципу вотчини, форсмально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі [15,с.141]. Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент.Якщо деякі старші князі продовжували змагатися за Київ, інші, особливо молодші за рангом, втратили усякий інтерес і до такого суперництва. Вони зосередили свою увагу на розширені та збагачені своїх вотчин, сприяючи в такий спосіб поглибленню роздробленості та місцевих відмінностей, що стане ознакою пізньокиївської доби. [15, C.137].

Відомий діаспорний дослідник О.Субтельний, відмічає, що з точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Досілдник вважає, що у політичній діяльності князь часто керувався особистими чи династичнимиінтересами, нерідко ігноруючи потребидержави і суспільства. [46,с.85].

Важлива проблема яка порушується в історичній літературі є проблема взаєин Русі та Монгольської імперії. Відомий радянський дослідник Каргалов вважав, що взаємини Русі і Золотої Орди носили васальний характер. Русь, на думку дослідника, офіційно до складу Улуса Джучи не увійшла. Управління руських земель здійснювали самі руські князі, які отримували від ханів дозвіл на княжіння.

Слід зауважтит, що проблемам політичного устрою Монгольської імперії значнуувагу приділив сучасний дослідник Рубель. Історик стверджує, що татаромонгольське ярмо не було суцільною смугою негараздів дляпоневоленних народів. Панування Золотої Орди позитивно позначилося на окремих аспектах економічного і культурного життя [36,c.137].