Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

Проте паралельно з темниками – Чингізидами продовжували існувати і темники з інших родів. Вони отримали владу, в першу чергу, як нащадки вірних слуг Чингізхана, отже, умовно їх можна назвати темниками-нойонами, їхня амбіційність була штучно придушена системою родової харизми нащадків Чингізхана, проте вони вирізнялися особистими якостями і виконавчою дисципліною. Останнє робило цих темників досить популярними в армії, та серед тих Чингізидів, які претендували на владу нелегітимними шляхами. Так, на темників, а не на огланів робив свою основну ставку претендент на владу в Золотій Орді Берке, який в легітимності поступався дітям Бату. В подальшому Тохта і Узбек також спиралися на темників-нойонів для боротьби з темниками-огланами: Ногаєм, Бурлю ком, Сара-Букою та іншими, які претендували на певну автономію у Золотій Орді. В певний час їх кількість зменшувалася, що ми бачимо в часи наступників Берке – Менгу-Тимура та Туда-Менгу, при яких темники-нойони були усунуті темником – Чингізидом Ногаєм на периферію політичного життя [51,c.465]. Вони стали розглядатися вже не як окрема сила, а як певна карта в руках двох гравців – хана і Ногая. І їх повернення до власної активної політики стало можливим лише після розгрому могутнього темника-оглана.В нових улусах старших Чингізидів темники поступово займають ту нішу, що утворилася внаслідок знищення під час завоювання всіх родоплемінних утворень кочових народів. Втрата колишніми половцями, печенігами та торками своєї історичної соціальної організації штовхнуло їх до нових утворень – військових підрозділів монгольської армії, і темники для них посіли місце колишньої родової аристократії [36,c.220]. Тож відбувся певний синтез монгольської верхівки та підкореного населення. Особливо це стало помітно у другій половині XIII ст., коли поступово стабілізується політична ситуація в Монгольській імперії: визначаються кордони між улусами, порядок взаємовідносин між різними поколіннями Чингізидів та між центром і регіонами. І головне – практично припинилися широкомасштабні завойовницькі походи з залученням контингентів інших улусів, що припинило започатковані Чингізханом масові міграції та стимулювало укріплення феодальних відносин в нових державах – улусах, де саме тисячна приналежність населення стала основою ленної системи [51,c.582]. Так, темники починають поступово перетво¬рюватися з військових офіцерів на феодалів-ленників, зобов’язаних нести службу ханові на підставах васальної залежностi. Вони продовжували залежати від волі хана, який міг позбавити їх влади над туменом, і при цьому мали рахуватися з інтересами власного підрозділу, особливо його командного складу – тисячників та сотників, що могли перейти на службу до іншого темника, так як не були зв’язаними заповітом Чингізхана [22,c.263].

Але в той же час темники, як правителі окремих областей, де мали кочувати їх загони, мали практично необмежену владу як військового, так і адміністративного характеру. Апеляцію щодо їх дій у мирний часможна було дістати лише від хана, що для основної більшості простих воїнів, і особливо для представників підкореного населення, було просто нереально. Темник повинен був сам піклуватися про свою армію її забезпечення, боєздатність та чисельний склад. Хана мало цікавило де темник втратив своїх людей, чому коні не здатні витримати навантаження походу, чи чому воїни голодують. Його цікавила лише боєздатність тумена, яку і мав забезпечити темник, не гребуючи для цього жодними засобами, окрім тих, що могли завдати шкоди іншим туменам чи власності хана [36,c.220]. Темники самостійно могли мобілізувати до своїх загонів іншоплемінне населення, поповнюючи втрати в боях, проводити реквізицію у місцевого населення для забезпечення потреб армії та навіть організовувати напади на сусідні землі, як це сталося у 1390 р., коли ряд темників організували напад на Тебріз без санкції хана Тохтамиша, чим спровокували чергову війну з Тимуром [52,c.649].

Дуже суперечливим є питання про можливості ведення темниками власної зовнішньої політики. З однієї сторони, вони, як слуги хана, таких прав не мали і змушені були триматися в руслі офіційної політики. З іншої – наймогутніші темники Золотої Орди – Ногай та Едигей приймали та відправляли посольства до інших країн, передусім, до Єгипту (Ногай) та Самарканду (Едигей), роблячи це паралельно з дипломатією хана, чи навіть незалежно від неї [22,c.262]. Тож, можна припустити, що права на власну міжнародну політику в період сильної державності темники не мали, а у час смут намагалися знайти власну нішу у міжнародних зносинах. Проте їх політика через відсутність легітимності, яку надавала харизма Чингізидів, мала обмежений характер. Навіть Едигей, в роки найбільшої могутності, міг виступати лише як емір або князь, тобто особа, залежна від правителя. Тож основну частину повноважень темників становили передусім внутрішньо-державні та військові повноваження. Вони і визначили основні вектори політики темників Золотої Орди на три століття [36,c.221].

Для кращого аналізу діяльності темників у Золотій Орді, їх умовно можна розділити на дві групи: 1.) темники-військові, що не мали реальної політичної влади в державі і не претендували не неї, зосереджуючись виключно на військовій справі на рівні свого тумену; 2.) темники-політики, які окрім військової справи, значну увагу приділяли встановленню своєї особистої влади в Орді.До першої групи відносилися переважно представники передової знаті – темники-нойони, які напряму залежали від ханської влади. Вони не мали стабільних сторонніх прибутків, обмежуючись лише тимчасовою військовою здобиччю та податками з залежних кочовиків-воїнів. їх кочів’я розташовувались осторонь важливих торгівельних шляхів, не мали природних кордонів та прямих виходів в землі багатих сусідів – Русь, Балканські країни, Кавказ чи Середню Азію [22,c.263]. А політична діяльність темників-нойонів найчастіше обмежувалася можливостями маневру між тим чи іншим претендентом на ханський престол. В разі встановлення сильної ханської влади, як за часів Тохти та Узбека, вони взагалі перетворювалися у рядових державних чиновників, головне завдання яких полягало у підготовці армії для ханських походів. Та навіть і такі аполітичні темники через свою можливість оперувати значними збройними формуваннями, становили певний політичний чинник, з яким мусили рахуватися найсильніші золотоординські хани. Відомим прикладом є боротьба між Тохтою і Ногаєм за прихильність ряду емірів – темників, що маневрували між цими двома правителями та спрово¬кували у 1300 р. війну між ними [36,c.225].