Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

Другу частину темників становили переважно представники молодших Чингізидів – темники-оглани, але були і виключення, зокрема Мамай та Едигей. Окрім безпосередньої підтримки з боку ханської адміністрації, вони мали також опору і у своїх підрозділах, які, або були ними особисто сформовані з населення підвладної їм території (Ногай, Мамай), або були пов’язані старими, традиційними зв’язками (Едигей). Найчастіше ці темники боролися за верховну владу в Золотій Орді, висуваючи маріонеткових ханів та підтримуючи їх своїми військами, їхні кочів’я знаходились далеко від ханської ставки, і це надавало певного безконтрольного статусу. Всі вони намагалися встановити особистий контроль над якимось грошовим потоком – певною гілкою Великого Шовкового шляху: Кримом, Хорезмом чи передкавказькими степом [51,c.398]. Тому їх статус темників був виключно номінальним, передусім, через відсутність вищого рангу в державній ієрархії, адже вони контролювали збройні сили, що складалися більш ніж з одного тумену. Найбільш відомими представ¬никами цього типу темників були Ногай, Тоглу-бій, Мамай та Едігей. З незначними проміжками у часі вони змінювали один одного, спочатку укріплюючи ханську владу, але, в цілому, створюючи передумови для подальшого розпаду Золотої Орди. В їх діяльності було багато спільних рис – інтриги, становлення на владу і заміна на ханському престолі різних кандидатів, спроба своє намісництво перетворити на захищене від ханського втручання володіння та ін [51,c.649].

Для висвітлення поставленої проблеми – політики темників, варто, передусім, звернути увагу на ті політичні акції, що проводилися темниками незалежно від походження чи статусу в Орді. Так, першочерговим завданням кожного темника було забезпечення боєздатності свого підрозділу. І якщо у військово-тактичному плані на стороні темників була традиційна монгольська дисципліна, введена ще Чингізханом, та особиста відповідальність кожного воїна за власне спорядження, то в плані економічного забезпечення армії, одноманітності не було [36,c.222]. Виділений земельний наділ під кочів’я міг забезпечити лише найменші потреби армії – фураж в теплу пору року. Взимку проблема утримання худоби могла бути вирішеною лише через використання заготовленого раніше фуражу, а отже передбачала наявність контактів з осілими сусідами [51,c398].

Не менш важливою була проблема забезпечення особового складу армії необхідними продовольчими запасами. Натуральне господарство кочовиків не могло забезпечити всіх потреб людей і змушувало їх включатися до торгівельних відносин з сусідами. З самого початку існування Золотої Орди і хани, і темники намагалися взяти під особистий контроль регіони з землеробським населенням, зменшуючи в них податки, порівняно з князівськими землями. Прикладом цього були Болоховська земля та слободи баскака Ахмата, які темники намагалися відірвати від князівської влади. Обидва ці проекти зазнали невдачі і були засуджені сучасниками на Русі як приклад колобораціоналізму. Зі свого боку, темники могли відповісти на знищення Болоховського самоврядування Данилом Галицьким та слобод Ахмата князем Дмитром лише військовими набігами і погромами, які ще більше відштовхували землеробське населення від співпраці з завойовниками [16,c.22].З метою ефективного управління загарбанними зелями, монгольський уряд провів перепис населення. У 1248 р. було здійнено перепис населення Південної Русі, а в 1257 р. переписчики досягли північних князівств. Основаною метою цих підрахунків було встановлення точної кількості населення для ефективного стягнення данини – “виходу”. Крім “виходу” існували екстрені виплати – “запити”. Якщо хану потрібні були кошти на війну, то він направляв на Русь несподіваний “запит”, який стягувався так само як і “вихід”. Величезні багатства йшли на подарунки хану, його родичам і послам, на хабарі придворним і підкуп ординских чиновників [51,c.461]. За виплатою данини стежили спеціальні монгольські намісники – баскаки [22,c.262].

Крім виплати “виходу” та “запитів” Русь була включена в загальну систему шляхів та комунікацій Монгольської імперії. Ця система була запозичена монголами у китайців: мережа поштових станцій була впроваджена і на території завойованих князівств. Через певні відстані на важливих шляхах влаштовувалися заїжджі двори. Служба нацих станціях вважалася повинністю для місцевого населення, оскільки зайого рахунок відбувалося забеспечення заїжджих дворів усім необхідним і в першу чергу кіньми. Такий пункт називався “ям”, а його служителі “ямчи” (звідси походить російське слово “ямщик”). Задачею ямчи було забезпечувати безупинний рух гінців з ханскими дорученнями [42,c.375].

Важливи засобом утримання Русі в покорі були неодноразові монгольські набіги. За підрахунками істориків, у другій половині XIII ст. монголи вдералися в межі руських земель чотирнадцять разів. А це було невигідним для ханської адміністрації, що по своєму реагувала на ці події. Отже темники, які кочували на кордонах з Руссю чи іншими землеробськими державами здобували необхідне трьома шляхами – у формі податку з підкорених земель, як частину здобичі під час набігів, і через торгівлю [15,c.211]. Останній шлях був характерний для більш пізнього часу, коли військова потужність Орди втратила свою домінантність.

Після розвалу Золотої Орди татари почали переселялися в межі Московської держави. Нащадки знатних ординських родин разом з сім’ями, воїнами і прихильниками переходили до великих князів, отримуючи помістя. Великі князі намагалися привернути на свійбік вихідців з Золотої Орди, що створювало перспективи повної політичної і військової підтримки з боку монголів. Все це дуже нагадувало відносини між великим князем та його васалами. Татари, що перейшли у підданство до московського князя стали називатися “служилими”, нащадки ханської династії та представники монгольської аристократії, що перейшли у московське підданство стали називатися “царевичами”. “Царевичам” виділялися певні земельні володіння. Так представники монгольської аристократії за свою службу отримували такі міста, як Звенигород, Кашира, Юр’їв-Польський [8,c.153].