Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

Проте, становище “царевичів” в ХIV – XV ст. було непевним: в будь-який момент місто могли відібрати, замінити його на іншій або взагалі залишити без уділу певного татарського ватажка, якщо його поведінка не подобалася російській владі. Вихідці з різних састин Орди отримували певні міста: для постійного поселення вихідцям з Ногайської Орди було віддане містечко Романів на Волзі; сину першого казанского хана Улуг-Мухаммеда Касиму – Городець в Мещєрський землі (з того часу і донині це місто в Рязанської області носить назву Касимов). Володіння навколо Касимова склали залежне (васальне) від Москви ханство. Його правителі призначалися царем і цілком залежали від нього [22,c.262].

Прихильність московської влади до вихідців з Орди пояснюється певними причинами. По-перше, знатне походження татарських емігрантів дозволяло їм претендувати на ханскі трони в Казані, Астрахані і Бахчисараї. Оскільки ці люди повністю залежали від російського царя, то в тих випадках, коли московські ставленики ставали ханами, татарські держави перетворювалися в союзників, а іноді і васалів Росії. Зростаючий політичний вплив Московського царства сприяв тому, що татарська знать почала звертатися до царів за дозволами на правління. Незаперечним є той факт, що цар Іван IV видав ярлик хану Едігеру на право царювати в Сибірі [40,c.141].

По-друге, довготривале перебування Русі під владою Золотої Орди виробило у росіян стійке шанування династії Чингізхана. Як свідчать середньовічні джерела, татарські “царевичі” при кремлівському дворі вважалися “чєстью бояр више”, тобто їх походження розцінювалося як більш благородне і знатне ніж походження російського боярства. Таке ставлення до татарських “царевичів” при московському дворі супроводжувалося й відповідним пишним церемоніалом [8,c.179].В XV – XVI ст. “служилі хани” нерідко виявлялися найбільш наближеним до московського государя, ніж російські придворні. Часто, великий князь або цар, ідучи в військовий похід, передавав управління країною не родичеві або союзному князеві, а одному з своїх татарських підданих. За правління Івана IV Грозного, коли територія держави була розділена на опричнину і земщину, влада над земщиною доручалася нащадкам татарських ханів. У 1575 р. цар Іван IV навіть на певний час поступився престолом служилому хану Симеону Бекбулатовичу, а після смерті Івана Грозного бояри мали намір вінчати на царство Симеона, щоб не допустити до влади Бориса Годунова [9,c.381].

Бажаною умовою для успішної кар’єри татарського сановника на Русі було його навернення в православну віру. В ХV – ХVІ ст. велика кількість “татарських царевичів” охрестилася започаткувавши відомі російські дворянські роди: Бекбулатовичив, Касаєвичив, Сафа-Гиреєвичив, Ібрагимовичив, Кайбуловичив і т.п [34,c.191].

Загалом, “служилі татари” переходячи у підданство до московського царя, несли переважно військову службу. Численна татарська кіннота, маневрена і швидкохідна, не вимагала тривалого начання і бойової підготовки. Незвичайна для європейських військ тактика, не раз приводила до перемоги російських військ, якщо в їх складі знаходилися загони “служилих татар”. Можна стверджувати, що Лівонська війна в Прибалтиці і Білорусії (1558 – 1583 рр.) велася значною мірою силами татарських підданих московського царя. Джерела повідомляють про початок цієї війни так: “Послав цар і великий князь (Іван IV) воювати ливонскi землі з Пскова зимою, за те, що магістр і архієпіскоп і вся Лівонська земля несправно платили данину, царя Шигалея Шигавлеяровича (тобто колишнього казанского і касимовского хана Алі), так царевича кримського Тохтамиша, так астраханского царевича Кайбулу і інших бояр і воєвод” [18,c.161]. Протягом XV – XVII ст. загони “служилих татар” становили важливу частину російскої армії.Однак, вже з початку XVII ст. становище татарської знаті перестав дещо змінилося.

Це було пов’язано з посиленням дворянства – основної опори царської влади. Крім того, було ліквідовано майже всі татарські ханства на території Росії, тому відпала необхідність політичних комбінацій і “підгодування” татарських аристократів при кремлівському дворі.

У XVII ст. татарська знать стала вливатися в загальні ряди російського дворянства. Найбільш знатні роди, що відзначилися на службі російського самодержавства отримали князівські титули: Тенишеви, Урусови, Юсупови і інш. Останній оплот автономії служилых татар Касимовськоє “царство” було скасовано в 1681 р.Отже, внаслідок численних воєн, дипломатичних заходів і переселень до початку XIX ст. в складі Росії виявилася більшість тюркского населення колишнього Улуса Джучи (Золотої Орди). Навіть ті його жителі, які переселилися в Литву і Польщу, стали зрештою російськими підданими після відомих поділів Речі Посполітої. Майже всі ці народи називалися загальним словом “татари”. Дане поняття в російській мові до початку XX ст. служило для позначення тих, хто говорив на тюркских мовах [8,c.173]. Тому татарами називали також і азербайджанців, і хакасов, і інші народи сходу і півдня Російської імперії. У XX в. этноним “татари” зберігся за тюрками Поволжья, Криму і Західного Сибіру.

Проте, слід зауважити, що ординське ярмо не було суцільною смугою негараздів та втрат для руського народу. Сприймаючи монголів як неминуче тимчасове лихо, населення руських князівст навчилося жити в уовах ярма.