Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

У ХV – ХVІ ст. у зв’язку з зростанням впливу Московської держави, відбуається загострення суперечностей між великокнязівською владою, з обного боку, та сепаратистськими устремліннями бояр-вотчинників. Централізація Московської держави, зростаючий політичний вплив московського князія сприяло суттєвому обмеженню прав вотчинників: вотчиникам заборонялося вільно переходити від одного князя до іншого, значно обмежувалося їх право суду.

Центральна влада почала спиратися на помісне дворянство. Особливо активно обмеження прав вотчинників відбувалося в ХVІ ст. В часи опричнини багато вотчин було ліківдовано, а їх власників страчено. Тоді ж було скасовану розповсюдженну в ХV ст. систему кормлінь. Наприкінці ХVІ ст. в Московському царстві новою формою землеволодіння вже стає помістя [11,c.33].

В середині ХV ст. відбувається становлення помісної системи землеволодіння. Це пов’язано з тим, що великокнязівська влада прагнула створити соціально-економічну базу для здійснення своєї політики державної централізації. Навідміну від вотчини, помісне землеволодіння становило умовне володіння землею. В даному випадку, помістя неможна було відчужувати, оскільки з юридичної точки зору, воно носило особистий характер, оскільки поміщик отримував користувався правом володіння тільки під час своєї служби князю. Помісне землеволодіння передбачало наділення служилих дворян землею з державного, великокнязівського фонду. Ця система вимагала чіткої регламентації дворянської служби. Розвиток помісного земелеволодіння вимагав переросподілу земельних фондів країни. Починаючи з ХV ст. зростає нестача державних земель, з яких виділялися помістя. З цією метою великі князі Іван ІІІ та Василь ІІІ, намагалися здійснити секуляризацію церковних земель та ліквідувати вотчино-удільне землеволодіння [34,c.35].

Помісне право – право феодально-сеньоріальне – передбачало право на суд, адміністрацію загальну та господарську в межах певного помістя. Помістя сприяли утвердженню великокнязівської влади на місцях. “Служилі люди” – представники великого князя, згодом царя були уособленням землевласника та державного чиновника [34,c.35].

Процес централізації державного апарату знайшов своє відображення і в законодавстві. В 1497 р. було складено перший “Судебник” – кодекс законів Російської держави. “Судебник” став узагальненням правових норм, які існували до цього в окремих феодальних центрах. Основна частина “Судебника” стосувалася впорядкування судочинства та судової системи Московської держави. Крім того, в ньому регламентувався порядок діяльності центральних судових органів, які перебували в руках боярства. Судебні функції намісників, згідно з “удебником” значно обмежувалися, оскільки для проведення намісницького суду була необхідна участь представників посадського населення [20,c.209].

З кінця ХV ст. в галузі місцевого управління поширюється система “кормів” (отримання намісником грошових та натуральних стягнень з підлеглого населення). Така ситема сприяла зростанню зловживань з боку місцевої влади й несприяла фінансовому та економічному розвитку держави. На початку ХVI ст. великокнязівська влада намагалася обмежити права намісників, визначаючи місцевому населенню розміри “кормів”, а також обмежуючи термін намісництва до одного року [40,c.122].

Обмеження прав намісників сприяло посиленню позиції дворянства. Поступово виникає інститут “городових приказчиків”, які зосереджують в своїх руках адміністративно-фінансову владу в містах. “Городові приказчики” відали справами будівництва міських укріплень, відали матеріальним забезпеченням оборони міст тощо. Поява інституту “городових приказчиків”, який формувався з дрібного дворянства, значно обмежила права намісників та сприяла посиленню позиції служилого дворянства [41,c.312].Незважаючи на певні зміни в системі землеволодіння та появі “служилих людей”, як нової панівної верстви, боярство як правлячий стан продовжувало зберігати свої економічні й політичні позиції в суспільстві. Наприкінці ХІV – на початку ХV ст. боярство стає замкнутою верствою, яка претендує на панівну роль в державі. Боротьба боярських угрупувань за владу та за вплив на великокнязівську владу сприяла політичному зміцненню окремих боярських родів: Шуйських, Бєльських, Глинських та інших. В роки правляння Івана ІV, під час так званної опричнини, велика кількість боярських родів було знищено. Політика Івана Грозного сприяла ослабелнню боярської аристократії, миісце якої зайняла “служила знать” [6,c.188]. Поява нової верстви суспільства – “служилої знаті”, сприяло зміцненню монархічної влади московських царів та утворенню російського дворянства.

Наприкінці ХV – на початку ХVI ст. в складі Російської держави залишалися окремі землі та князівтва, які продовжували зберігати свої власні особливості в управлінні. Таким чином, перед центральною московською владою постало питання про уніфікацію системи управління та остаточна ліквідація вотчиної системи, як основної перешкоди для утвердження самодержавства.

Утворення Московської централізованої держави сприяло зростанню впливу великого московського князя. Великий князь, а з 1547 р. – цар єдиновладний правитель Росії, влада якого носила харизматичний характер. Ідеологічним підгрунттям російського самодержавства стала так звана теорія “Третього Риму”, яка обгрунтовувала права російських володарів на державотворчу спадщину Риму та Візантії. За правління Івана ІІІ відбувається остаточне оформлення офіційного титулу московських правителів: “Государь всея Русі”[21,c.171].