Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.

Отже, період ХІІІ – першої половини ХІV ст. став періодом найбільшого піднесення Золотої Орди. Проте, величезні територіальні володіння, наявність великої кількості претендентів на ханську владу, феодалізація суспільства та розвал родоплемінних взаємин сприяло відцентровим тенденціям в державі.

Русь була включена в державну систему Монгольської іперії в результаті нашестя хана Батия. Татаро-монгольська навала не була простим грабіжницьким набігом на зразок колишніх походів на Русь кочовиків – печенегів і половців. Монгольська знать прагнула не тільки поживитися за рахунок багатств Русі, але і підпорядкувати руські князівства, включити їх в імперію, керовану нащадками Чингізхана. Роздробленість руських земель зіграла фатальну роль, не дозволивши відбити навалу завойовників, що призвело до встановлення влади монголів. В історії Русі почалася довга епоха, яка характеризується поняттям “ярмо”[26,c.169].

Завойовані монголами руські землі були включені в державну систему Орди. Це означало, що правителем Русі був монгольській хан. Згідно з руськими тогочасними літописами, за ординським ханом закріпилася назва “цар” (раніше так титулували тільки візантійського імператора). Кожне князівство вважалося тепер, насамперед, “царевим улусом” (ханским володінням) й лише потім “княжою отчиною” (тобто спадковим володінням князя). Слід зауважити, що фактично, Русь не входила до складу Золотої Орди: руські землі перебували у васальній залежності. Крім того, управління князівствами здійснювали самі ж руські князі, які отримували спеціальний дозвіл – ярлик на княжіння з рук хана [51,c.510].Щоб добитися від Русі своєчасної виплати данини, в імперії існувала вже відпрацьована система, яка діяла за монгольськими і частково за китайськими звичаями. Вся територія захопленої країни ділилася на військово-адмінстративні одиниці – тумени (або тьма), які мали виставляти в ополчення, на випадок війни, по 10 тис. воїнів. Народ в туменах розподіляли по тисячах, сотнях і десятках. Така організація практикувалася в кочовому степу вже тисячу років і ось тепер була введена монголами на Русі. У Північно-Східній Русі, де “найстарішим” вважався великий князь володимирський [47,c.241], завойовники утворили 15 туменів; в Південній Русі, яка знаходилася під формальним верховенством великого князя київського – 14 туменів. Важливе значення в управлінні підкоренними землями мав інститут темників – спочатку керівників 10 тис. воїнів ї значно більшої кількості простих кочовиків, а потім – напівнезалежних правителів областей у Золотій Орді, як вищої військово-адміністративної ланки в новій державі Чингізхана та його нащадків, почав формуватися ще у 1204 році – з часу офіційного створення Монгольської імперії [22,c.263]. Важливе значення інституту темників для подальшого розвитку нових державницьких структур важко переоцінити, оскільки він був першою ланкою державного управління і його кадровому забезпеченню хан приділяв чи не найбільшу увагу. Так, Чингізхан у заповіті дітям, який поряд з іншими його розпорядженнями з часом набув статусу загальнодержавного закону – “Яси”, поруч з визначенням основних норм поведінки для всього населення держави, безпосередню увагу надає вимогам, які є необхідними для воєначальників. Зокрема, у наведеному Рашид-ад-Діном уривку про багатира Єсунбая, який обіймав посаду темника ще за життя Чингізхана сказано: “Немає багатира, подібного до Єсунбая, і немає людини, близької до нього за талантами! Але так як він не страждає від труднощів під час походу, не знає ані голоду, ані спраги, то вважає всіх інших людей – нукерів та воїнів, які знаходяться з ним, рівними собі і у спромозі переносити труднощі, а вони не в силах їх перенести. З цієї причини він не спроможній бути начальником. Повинен ним бути лише такий чоловік, який знає, що таке голод та спрага, та знає при цьому про становище інших, той що йде в похід з розрахунком та не допускає, щоб його військо та худоба залишалися голодними чи відчували спрагу” [36,c.229-230]. Цей уривок вказує на особливу увагу Чингізхана у виборі людини на відповідальну посаду. Тому одних лише необхідних для воєначальника, і цінних особистих якостей, хан вважає недостатнім. Адже майбутній воєначальник повинен, передусім, враховувати можливості середнього воїна – представника аратського населення, яке було повністю втягнуто до нової державної структури і значно поступалося за бойовими якостями колишнім відщепенцям. Піклуючись про цілісність армії, хан намагається знищити ті розбіжності, які виникли під час переходу від Орди до держави: розбіжності між аратами та “людьми довгої волі”. Окрім того, Чингізхан розумів, що існування темників, які за своїми особистими якостями перевищують представників правлячої династії, може створити значну небезпеку для всієї держави, в якій зберігаються сильні козацькі традиції [22,c.263].

Про необхідність для воєначальників вищого рангу позбавитися козацьких звичок говорить і інший епізод з “Яси” про Дарахай-Уке з племені катакін, який завдяки передбачливості уник засідки та врятував своїх нерозважливих нукерів. Вони заради слави хотіли в трьох напасти на двох, а про засідку і не подумали. Висновок цієї притчі Чингізхан взяв за своєрідний закон: “У справах необхідні обачливість та обережність”. Отже він відкрито закликав майбутніх вождів від надмірної особистої хоробрості, яка може дати лише тимчасову славу, але так само може призвести до поразки. І в подальшому Чингізхан постійно намагався відсторонити від влади воєначальників, які не відповідали його баченню особи темника – або через надмірний авторитет, посягання на владу хана, чи через особисті провини темників [36,c.230].

Ще більш значущим практичним кроком до виховання справжнього військового лідера стало запровадження особистої гвардії Чингізхана – “кешику”, що формувалася переважно з аристократичної молоді та стала школою для майбутніх сотників, тисячників та темників. Звідси вони переводилися на командні посади в підрозділах своїх батьків, з часом їх замінюючи. Це і стало підставою до виникнення твердження про запровадження Чингізханом спадкового правління в тисячах, що сприяло виникненню устрою, який умовно отримав назву “кочовий феодалізм” [43,c.514].Така система взаємовідносин в Монгольській імперії існувала досить тривалий час, але справжнім її творцем можна вважати сина Чингізхана Удегея. Адже ще у своїх “Повчальних розповідях”, що також увійшли до “Яси”, Чингізхан чітко говорить про можливість заміни того воєначальника, який не може впоратися зі своїми обов’язками на іншого воїна з його частини, а не на сина: “Кожного еміра десятку, котрий не спроможний вишикувати до бою свій десяток, ми звинуватимо разом з жінкою та дітьми, а з його десятка оберемо когось іншого в якості еміра, і тим самим чином ми зробимо з емірами сотень і тисяч і еміром-темником” [26,c.381]. Те, що цей переказ зберігся довгий час і був внесений Рашид-ад-Діном до “Літопису” свідчить, про його реальне значення в Монгольській імперії, принаймні, в початковий період її існування. А подальша передача підрозділів армії у невідчужну власність того чи іншого аристократичного роду, стала можливою лише після початку внутрішньої дисперсизації імперії на улуси дітей та онуків. Вони лише номінально залежали від Великого хана, не мали від нього реальної підтримки і тому змушені були шукати підтримку у своєї аристократії. Тому приклад з Мунке-Калджою, сином Куілдар-нойона за часів Чингізхана, є більше зразком для стимулювання у воєначальників мужності і вірності хану, аніж обов’язковим правилом у внутрішній політиці [51,c.631].