Становлення та організація державних інституцій в московській державі в хііі – хvi ст.
Певна політична стабільність часів Ярослава Мудрого, змінилася після його смерті періодом смут й безладдя, що знесилило Русь. Дослідник відзначав, що об’єднання Русі могло відбутися лише при наявності сильної особистої влади князя. Після занепаду Русі, центр політичного життя перемістився у Москву. Н.М.Карамзін вважав, що лише завдяки сильній князівській владі Російська держава змогла повалити монгольське панування та вступити у боротьбу за об’єднння руських земель [26,c.285-288].
Видатний російський дворянський історик С.М. Соловйов багато уваги приділяв історії Русі. У своїй багатотомній праці “История России с древнейших времён” [42-44] історик приділив значну увагу взаєминам князів з боярством [42,c.198] .Феодальна роздробленість руських земель, на думку дослідника, була зафіксована ще під час князівських з’їздів, [42,c.200-207], а татаро-монгольська навала довершила процес розпаду Русі. С.М.Соловйов стверджував, що після розпаду Київської Русі її населення перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Проте цей прехід населення не був переходом з іршої території на кращу. Історик вважає, що населення Північно-Східної Русі опинилося в складних природно-кліматичних умовах, які зумовили відсутність сполучення між містами, тут не існувало певного поділу праці тощо. В таких умовах, централізація була єдиним можливим виходом [44,c.626].
Учнем й послідовником С.М.Соловйова був відомий російський вчений В.О.Ключевський. Найбільш відомий його твір “Курс русской истории” [27-28]. В.О.Ключевський досліджуючи історію Руської держави відзначав в своїх дослідженнях, що ця держава на протязі тривалого історичного періоду стала осередком культурного й політичного життя [26,c.215].
Історик виділяє дві основні причини піднесення Москви: перша – вигідне географічне росташування Москви. Друга – генеологічна, тобто московські князі не розраховували на краще становище, яке залежало від “черговості старшинства” [26,c.234].
На думку В.О.Ключевського, хід історії вів Московську державу до демократичного повновладдя. Проет зміцнення самодержавної влади призвів до відкритого зіткнення московських князів з родовим боярством. В.О.Ключевський вважає, що події середини ХVI ст. в Московській державі, зокрема впровадження опричнини, не вплинуло на державний устрій країни. [26,c.278].
Значним є доробок представників народницького напрямку в історії України. Виразником народницької концепції історії був М.І. Костомаров. Наукова діяльність його була перервана 12 роками тюрми та заслання за участь у Кирило – Мефодіївському товаристві. Після заслання, М.І.Костомаров посів кафедру історії Петербурзького університету й розгорнув велику наукову діяльність.
У своїх працях Костомаров був яскравим представником народницького напрямку, в центр уваги ставив народ, головним чином селянство. М.І.Костомаров у своїй праці “Історія України в життєписах її діячів” [30], на основі життєписів, спробував прослідкувати розвиток української історії. У своїх працях він відстоював ідею самобутності українського народу та окремішність українського історичного процесу, який на його думку є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Дослідник певним чином, ідеалізує княжу добу на Русі. М.І.Костомаров вважає, схильність українського народу до демократичного устрою проявилася в існуванні такої інституції як віче. В той же час історик підкреслює, що Московська держава, яка базувалася на сильній центральній владі не потребувала віча, яке з посиленням самодержавства втрачає своє значення [30,c.319]. М.І.Костомаров, вцілому, негативно характеризує московських князів, він вважає, що московські правителі не володіли належним політичним кругозором. Проте, автор наголошує, що московські князі були обережнимми і хитрими, що й сприяло піднесенню Московського царства [30,c.208].
Найвидатнішим представником народницького напрямку в українській історіографії вважають М.С.Грушевського, автора фундаментальної праці з історії України “Історія України-Руси” [14].У своїх наукових працях і, зокрема, в “Історії України-Руси” М.Грушевський приділив першочергову увагу матеріальній та духовній культурі, через які проявляється зміст еволюції “народу – нації”. Оскільки соціальні та культурні форми життя, навідміну від політичних, ніколи не переривалися. Відповідно історія організації та розвидку державної влади в Київській Русі Грушевський розглядає крізь призму соціальних відносин. Заперечуючи твердження російських істориків про правонаступництво Московської держави, Грушевсьий стверджує, що Москва не була “другим” етапом історичного процесу започаткованого у Києві. Хоча історик незаперечує, що ряд елементів суспільно-економічного устрою, законодавства та культури були запозичені Москвою у Києва [14,c.312]. Це стосується і деяких органів державного управління: боярська дума, інститут намісництва та деякі інші [14,c.315]. Вцілому, для української історіографії народницького напрямку, слід відмітити, слід відмітити, що народницький напрямок домінував в українській історіографії до початку Першої світової війни. Хоча в працях істориків цього напрямку “народницькі” ідейї перегукуються з ідеями “державництва”.