Характеристика видатних пам'яток фортифікаційного зодчества України

Архітектурний ансамбль монастиря утворюють: будинок ігумена, прискельні будинки і печери господарського і культового призначення, печерні келії, святе джерело, що жебонить серед скельної товщі. Широкі сходи ведуть у вирубану в скельній товщі печерну Успенську церкву з колонами і наскельним фресковим розписом.

Після короткого перепочинку на території Успенського монастиря всі туристичні групи поспішають вгору крутою стежиною, щоб побачити легендарне Чуфут-Кале.

Чуфут-Кале (Кирк-Ор) - це друге за величиною (після Ман-гупа) печерне місто-фортеця гірського Криму, що височіє над долиною Бахчисарая (рис. 5.22).Місто знаходиться на відрозі гірського плато, що панує над трьома глибокими долинами. З одного боку лежить прямовисне провалля глибиною 250-300 м, з двох інших - стрімчакові скелясті уступи крутістю 60-70°. І лише з четвертого боку по гребеню плато до фортеці в'ється вузький путівець. Однак дорогу йому заступає потужна стіна товщиною 2,5 м і в'їзна башта з вузенькими Південними воротами (рис. 5.23). Сюди попри фортечну стіну веде довга вузька доріжка, тож під час шкварчання потоків розплавленої смоли й окропу та нищівного обстрілу зі стіни пробратися вздовж неї до воріт твердині було практично неможливо. З боку Бахчисарая здається, наче будинки і фортечна стіна цього середньовічного міста приліпилися прямо на неприступній голій скелі, тому поети порівнювали його з орлиним гніздом. Кращий поетичний опис фортеці залишив геніальний польський поет Адам Міцкевич у сонеті "Дорога над проваллям у Чуфут-Кале".

Після того, як тюркські кочівники наводнили кримські степи й передгір'я, алано-аське населення долини в середині V ст. вирубало в скелях сусіднього гірського плато печерне сховище на випадок ворожих вторгнень. Поступово аси перебиралися в гори під захист неприступних круч, оскільки тут було зручніше оборонятися від численних нападників. У VI ст. візантійські архітектори з Херсонеса допомогли християнам-асам, які заселяли околиці міста, збудувати могутні фортеці. Так херсонесці створили укріплену "буферну зону", відгородивши себе від ворожого степу країною Асів, яку хазари нарекли "Кирк-Ор", тобто "Сорок фортець". Ця назва приліпилася і до столиці асів, яку значно пізніше (з XVII ст.) татари почали називати Чуфут-Кале.

У Чуфут-Кале в X-XI ст. перебралася значна частина асів, і всю площу плато було щільно забудовано одно- і двоповерховими кам'яницями. Умілі каменотеси вирубали у скельній товщі просторі приміщення на кілька кімнат з вікнами й опорними колонами, а видобутий камінь використовували для зведення оборонної стіни та шести башт. Просторі печери міста розташовані в чотири яруси і з'єднуються між собою. У центральній башті була арка в'їзних воріт, викутих із заліза. Кирк-Ор перетворилося у квітуче місто, через нього проходила гілка Великого Шовкового шляху, що вів зі Степу у Херсонес - головний візантійський порт Криму. У IX ст. місто стає центром Фульської єпархії Константинопольської церкви. Крім православних асів, у місті й прилеглих долинах мешкали численні общини вірмен-християн та хазарів-іудеїв.

У 1299 р. орда хана Ногая спустошила квітучі міста Криму й приступила під стіни Чуфут-Кале. Татари довго не могли здобути гірську твердиню і тоді пішли на хитрість: кілька діб вдень і вночі били барабани і татари кидалися на приступи, але до стін не доходили. Коли ж оборонці змучилися від постійного нервового напруження, їхня пильність притупилася, стінобитні машини татар проламали стіну й вони ввірвалися у фортецю. Татари вирізали всіх чоловіків, а жінок забрали в ясир. До XIV ст. татари відбудовують і заселяють цю фортецю. Вони розмістили тут свій гарнізон і оселили ремісників-караїмів, що сповідували юдаїзм. Містом і його округою правили Кирк-Орські беки.

Посеред Чуфут-Кале зберігся величний мавзолей-дюрбе з арабським написом "Це гробиця великої володарки Джаніке-ханум, доньки хана Тохтамиша". її верховний правитель Золотої Орди з роду чингисідів віддав заміж за Єдигея - хана могутнього ногайського улусу Орди, володіння якого простягалися від пониззя Дунаю до Дону. Якраз тоді, в 1397-1420 рр. ногайський володар Єдигей і середньоазіатський хан Тимур розпочали криваву війну проти верховного золотоординського хана Тохтамиша, що тривала на просторі від України до Монголії, від Москви і Кулікового поля до Афганістану й врешті-решт призвела до розпаду Орди. Після загибелі чоловіка і родичів, Джаніке сховалася в Кирк-Орі і з 1420 р. до самої смерті (1437 р.) єдиноосібно правила ним. Відтак, долину і місто успадкував сусідський Солхатський хан Хаджі-Гірей, один з синів середньоазіатського султана Гіас-ад-діна і родоначальник династії кримсько-татарських ханів. У 1449 р. він переніс сюди свою столицю. Уклавши договір про спільні воєнні дії з московським князем Іваном III, він продовжував боротьбу з володарем Золотої Орди. Але невдовзі був прогнаний чингисідами з Криму, переховувався при дворі Великого князя литовського Вітовта і лише в 1459 р. за ратної підтримки литовсько-руського війська і загонів місцевих кримських беків зміг повернути собі Кримське ханство й проголосив його незалежність від Золотої Орди.Однак, незалежність кримських татар протривала недовго. Після смерті Хаджі-Гірея у 1466 р. почалася нова міжусібна боротьба за владу між його синами, тож; ханський спадкоємець Менглі-Гірей утік шукати захисту в генуезького консула за високі стіни Кафи, а після захоплення її турками в 1475 р. потрапив в турецький полон і три роки провів під арештом у Стамбулі. У 1478 р. кримські беки і Менглі-Гірей визнали васальну залежність Криму від Османської імперії, і султан посадив хана своїм намісником у Криму.