Характеристика видатних пам'яток фортифікаційного зодчества України
Крім самого палацового комплексу, в Бахчисараї об'єктами туристичного зацікавлення є: Старосільська палеолітична стоянка первісної людини в ущелині Канлі-Дере під масивним скелястим навісом, а також мавзолей (дюрбе) на території сучасного Будинку інвалідів, в якому поховані перші кримські хани Хаджі-Девлет-Гірей і його син Менглі-Гірей. Мавзолей побудований у 1501 p., поруч з ним є старий будинок з червоним черепичним дахом - це колишнє медресе, тобто вища мусульманська духовна школа.
Після знайомства з Ханським палацом усі туристичні групи, які відвідують Бахчисарай, поспішають далі, щоб побачити найбільше диво Криму - Чуфут-Кале - найкраще збережене середньовічне печерне місто-фортецю.
Отож, нижче розглянеємо ще одну відособлену групу найбільш відомих для туристів-краєзнавців пам'яток історії й оборонної архітектури української держави - печерні монастирі й міста-фортеці гірського Криму.
З доби середньовіччя у Кримських горах налічується більше десятка печерних поселень, серед яких найбільшими, справжніми містами-фортецями є Чуфут-Кале, Ескі-Кермен і Мангуп. Мартин Броневський, знатний посол короля Речі Посполитої Стефана Баторія до хана Гірея, відвідавши їх у 1578 p., занотував таке: "Руїни ці настільки древні, що ні турки, ні татари, ні самі греки не знають назв їхніх".
Будівничими цих гірських твердинь є аси (самоназва аланів, предків сучасних осетин, на Русі їх називали касогами) та готи.у III-IV ст. алани консолідували сарматські племена у могутнє Аланське царство, яке, за свідченнями китайських і римських літописів, простягалося від Каспійського моря до Дунаю і відрогів Південних Карпат. Алани контролювали північну гілку Великого Шовкового шляху, і саме це їхнє багатство спонукало гунські орди до вторгнення у сарматські степи з глибин пустельної Центральної Азії. Алани найдовше опиралися гунам, а відтак мусили скоритися. Частина їх залишилася у передгір'ях Північного Кавказу і Криму, а частина склала бойовий кістяк багатоетнічної армії Атіли й під його знаменами пройшла через усю Західну Європу аж до Франції й Іспанії.
Тоді ж, у 370-х pp. після смерті царя Германаріха, під захист пралісових урочищ гірського Криму слідом за аланами потягнулися з Нижнього Подніпров'я окремі роди остготів. Після смерті Атіли орди тюркських кочівників повернулися з Поду-нав'я у степи Причорномор'я й Підкавказзя. Тож для захисту від їхніх розбійних вторгнень союзні общини аланів і готів змушені були вирубувати свої оселі високо серед скель у місцях, куди не зможуть пробратися коні зловісних гунів, й будувати цілі печерні міста-фортеці з потужними наскельними укріпленнями.
Нижче розглянемо найвідоміші з цих середньовічних пам'яток.
Успенський монастир знаходиться саме посередині крутого шляху балкою Мар'ям-Дере з долини від Ханського палацу на гірське узвишшя Чуфут-Кале. Монастир був заснований у кінці VIII ст. й існує з перервами ось уже понад тисячу років.
Виникнення печерних монастирів VIII ст. у горах Криму пов'язане з іконоборництвом у Візантії, започаткованим візантійським імператором Левом III Ісавром (717-741 pp.), який видав вердикт проти вшанування ікон, і продовженим його наступником імператором Костянтином V (741 - 775 рр.), який скликав церковний собор, що засудив іконопочитання як ідолопоклонство. Насправді імператори не стільки турбувалися про чистоту Христової віри, як переслідували суто прагматичні цілі. Вони прагнули відібрати величезні земельні й фінансові маєтності церкви й таким чином "залатати дірки" спорожнілої внаслідок безперервних воєн казни імперії. Отож, у VIII ст. великі Монастирі Візантії ліквідовувалися, їхнє майно і земля переходили у власність держави, будівлі перетворювалися на казарми, ченців силоміць змушували одружуватися чи відправляли в армію. Ці репресії влади викликали масову втечу іконопочита-телів у глухі віддалені області імперії. Багатолюдні маси грецьких ченців стікалися й у Крим - у його горах на околицях візантійського міста Херсона (Севастополя) невдовзі виросли скельно-печерні монастирі Качі Калъон, Шулдан, Челтер, Ін-керманський та Успенський.
Успенський монастир уникнув монголо-татарського погрому і з утворенням у XIV ст. Кримського ханства став центром православної церкви в Криму. Тут була резиденція митрополита. Віротерпимі татари не чинили шкоди православним ченцям, а хани навіть неодноразово навідувалися в обитель за благословенням чи порадою мудрих старців, вплутаних у хитромудрі політичні інтриги тих часів.
У роки боротьби Росії із Туреччиною за Крим імперські мужі й О. Суворов вирішили собі переселити всіх кримських християн у Північне Приазов'я (щоб ослабити економіку Кримського ханства). Це силоміцьке переселення кримських греків і вірмен очолило духівництво Успенського монастиря (згодом, у XX ст., аналогічну схему застосував щодо всіх мусульман Криму радянський вождь Сталін). Натомість після приєднання Криму до Росії імператриця Катерина II наказала у примусовому порядку переселяти на півострів селян з російської "глибинки". Відтак, уже в середині XIX ст. обитель була відновлена і названа Успенським скитом. Його було закрито радянською владою у 1921 р. і відновлено на початку 1990-х pp.