Динаміка змін в культурній системі України: загальнонаціональний, галузевий, територіальний аспекти

З 1991 року розпочався бурхливий розвиток недержавних телеканалів по всій Україні, а також старанними спробами УТ-1 та УТ-2 конкурувати з московським телебаченням, яке в цей час стало швидко прогресувати, позбувшись ідеологічного престижу. Якість та різноманіття програм УТ також зросли, однак воно й далі значно програвало московському каналу ГРТ. Серед головних причин цього – нижчий професійний рівень та політичний і культурний консерватизм державного українського телебачення. В інформаційних і суспільно-політичних програмах УТ домінувала офіціозна позиція, натомість в розважальних – орієнтація на традиційну народну культуру та „традиційну естраду”.

Поруч з російськими, дедалі популярними, особливо у великих містах, стали недержавні канали. В самому лише Києві виникло понад десяток таких каналів – ІСТV, „Гравіс”, ТЕТ, СТБ, „Тоніс”, ТРК, „Київ”, „Новий канал”, О-ТV та низка інших. Однак держава зберігала монополію на технічні засоби телетрансляції. Супутникове телебачення було доступним практично лише в готелях великих міст і мало популярним, але його дубльовані програми в записі, в тому числі інформаційні, широко використовуються приватними каналами, часто – на сумнівних правових засадах. Загалом у передачах приватних каналів того часу домінували художні фільми, переважно західні, та відео музика. Програми власного виробництва продукувались лише кількома найсоліднішими каналами Києва та інших великих містах. Позитивним явищем стали власні програми новин на приватних каналах, забезпечувані здебільшого недержавними інформаційними агенціями.На загальному стихійно-піратському тлі недержавного телебачення спільна американо-українська приватна телекомпанія ІСТV, яка використовувала лише ліцензійні програми й охопила своїми передачами ключові регіони України, ставши загально національним каналом. [15; с.142]

1995 рік ознаменувався виходом на ТV – простір двох великих недержавних каналів – „Студія 1+1”та „Інтер”.

„Студія 1+1”, створена за участю західного медіа капіталу і очолена відомим режисером-документалістом О.Роднянським, розпочала мовлення у „прайм - тайм” на першому державному каналі, потіснивши УТ-1 (пізніше УТ-2). Вона відразу ж заявила про намір слугувати таким собі зразком цивілізованого каналу західного типу – жодних другосортних фільмів сумнівної якості й походження, плюс пропаганда кращих зразків світового та вітчизняного кіно – і все українською мовою. Дійсність, втім, виявилась не такою райдужною, однак „1+1” дуже швидко завоював глядацьку популярність, особливо у великих містах.

Натомість російськомовний „Інтер” виник як проект такого собі „політично коректного” місцевого замінника ГРТ, який би не давав „тікати з України” коштам, заробленим телерекламою. Тому основу мовлення на „Інтері” перший час складала ретрансляція популярних московських розважальних та інформаційних програм, і тільки рекламні паузи були місцевого походження. Однак поволі „Інтер” став продукувати власні цікаві програми, й за рік став поруч із „Студією 1+1” найпопулярнішим каналом України.

В цей же час набуло швидкого поширення кабельне і супутникове телебачення. Цьому сприяло здешевлення послуг кабельних провайдерів, поява кількох російських супутникових каналів, а також неможливість дивитися московські канали ГРТ, НТВ, РТР, ТВ6 „звичайним” способом.

Кінематографія.

На сьогодні в Україні існує п’ять державних студій, підпорядкованих Міністерству культури (Національна кіностудія ім. О.Довженка, Одеська, „Укркінохроніка”, Національна кінематика, „Укранімафільм”), а також кілька дрібних приватних студій, які здебільшого не мають власної виробничої бази. На початок 90-х років їх число було значно більшим, але протягом кількох років більшість із них припинила своє існування через брак замовлень.

Протягом останніх років склалася практика, коли затверджені державним бюджетом кошти на кіновиробництво виділяються лише частково. З 1995по 2002 роки відсоток реально виділених коштів упав від 68,2% до 17%.

Кількість випущених фільмів порівняно з 1990 роком скоротилися в 10 разів, а кіномережа – більше як на половину. Із приблизно580 міських кінотеатрів постійно здійснюють кіно показ лише 300, а на 28 тисяч сіл України діє лише приблизно 5 тисяч кіноустановок.

Через відсутність законодавчого механізму приватизації об’єктів культурної сфери набирає темпів стихійний розпродаж державних кінотеатрів у приватну власність із подальшим перепрофілюванням: за останні роки в Луганській області продано 22 кінотеатри з 38, Миколаївській - 11 з 29, в Херсонській – 12 з 38, в Сумській – 21 з 32.

В кінці 90-х років українське кіно опинилось в глибокій кризі. У складних умовах ринкової трансформації та конкуренції з боку іноземного кіно і відео потрібно було розв’язати цілу низку завдань – сформувати сучасні механізми фінансування національного кіновиробництва, створити стимулюючу, протекціоністичну щодо нього законодавчу базу, фактично наново створити структуру кінореклами і промоції вітчизняної кіно – та відеопродукції, українську кіно архівну справу, побудувати стабільні й двосторонні канали мистецьких та комерційних зв’язків української кінематографії із світовим кіно процесом.