ПИЛИП ОРЛИК - ГЕТЬМАН-ЕМІҐРАНТ

Благання Орликові помогли. При турецькому дворі знов настало хитання в відносинах до Москви, і турки знов заговорили про Україну. Царське посольство в Константинополі 20 жовтня 1712 року було заарештовано і посаджено в Едікул в Семибаштовий замок. Петро І , незважаючи на умову, не збирався виводити свого війська з Польщі й Правобережної України, і се давало туркам привід знов оповістити війну Москві. Особливо заохочували Туреччину до війни з Московщиною козаки з Орликом. Великий візир Юзуф-паша і великий муфтій, тлумач божественного закону, будучи підкуплені Московщиною, висловлювались проти війни, але сам тодішній падишах, султан Ахмет III, навпаки, був дуже охочий до війни з Московщиною і особливо близько приймав до серця українське питання. В вересні 1712 року Толстой доносив Петрові І з Константинополя, що 16 вересня султан в балачці зі своєю матір'ю сказав: «Московський цар не виконує договору і не виводить свого війська: видно, хоче він війни з нами знову. Я сподіваюсь, що тепер цар московський нас не обдурить. Я з ним не замирюсь, доки не одніму у нього всієї України».

Дійсно, 29 листопада 1713 р. султан видав указ з оповіщенням війни Московщині.

У Орлика знов блиснула надія на швидке здійснення його заповітних мрій.

Межи тим в Москві дізнались, що всьому виною в погіршенні московсько-турецьких відносин являються українські емігранти на чолі з Орликом, що пішли за Мазепою в Туреччину; ніхто стільки не спонукував Порту до війни з Московщиною, як вони: се вони, власне, не дають Порті покою, вічно її під'юджуючи на війну з Московщиною із-за України.Щоб заставити Орлика і його товариство припинити шкідливу діяльність для Московщини, московський цар Петро видав наказ - заарештувати і вивезти з України в Москву рідню тих «мазепинців», котрі, живучи в Туреччині, нацьковують турецький уряд проти Московщини. Згідно з цим наказом, 6 вересня були заарештовані і доставлені в Москву пані Мировичка, син котрої, генеральний бунчужний Федір Мирович, пробував при Орликові як генеральний осавул, а дочка була замужем за Семеном Забілою і з чоловіком пробувала при Орликові; разом з панією Мировичкою були вислані в Москву два жонатих сини її з жінками й дітьми; перший з них, Семен, був жонатий на дочці Ломиковського, другий, Василь, на дочці київського полковника Мокієвського. Обидва свекри Мировичів були при Орликові. З жонатими братами Мировичами привезені були в Москву також їхні нежонаті брати: Яків, Дмитро і Іван Мировичі. Потім були вислані в Москву: брат Максимовича Степан, у котрого ще один брат був з Орликом, дві Герцикові, жінки Григорія і Івана, шуринів Орликових,- Настя, уроджена Громиківна, і Горпина, уроджена Левенцівна. Окрім сих осіб, ще перед ними були вислані в Москву з України: Андрій Горленко, син Дмитра Горленка, прилуцького полковника, що був з Орликом, Михайло Гамалія, хорунжий, полковник Кандиба, сотник Жданович, настоятель Батуринського монастиря Гедеон Одорський, котрий в числі інших обвинувачень обвинувачувався в тім, що приймав на схованку якісь речі від Орлика і склав заповіт, що не подобавсь московському урядові; Мазепина небога черниця Марта, її служниця келейниця Маґдалена і дівка Катерина, два ченці, Лохвицький протопоп Іван Рогачевський, чернець Іван Вітковський і чимало інших.

Щоб ще більше вплинути на діяльність українських еміґрантів в Туреччині, всіх заарештованих примусили написати листи до своїх родичів, котрі були в Туреччині, з проханням припинити свою шкідливу для Московщини діяльність, бо інакше, якщо вони не перестануть під'юджувати турок проти московського царя, то їх родичів, що сидять під арештом в Москві, буде скарано смертною карою.

Однак сі листи не помогли. Орлик і інші українські емігранти, що були з ним в Туреччині, не припинили своєї шкідливої для Московщини діяльності і ще з більшою енергією стали заохочувати султана до війни з Московщиною за визволення України.

В кінці листопада 1712 року султан турецький виїхав в Адріанополь для орґанізації наступу на Московщину. Його обнадіювали на швидкий успіх посол французький, поляки і шведи, а також еміґранти України, котрі тільки й «жили надіями на визволення з московського ярма».

Пройшло кілька часу. Орлик працював не покладаючи рук, горючи надією на визволення України. Не раз і не два він мусив оббивати пороги Дивана для успішності своїх заходів.

Але в сей час не дрімало і царське правительство, котрому зовсім не хотілось воювати з турками; воно знов взялось за свої старі, випробувані вже засоби до припинення війни з Туреччиною і через голландського драгомана Тейльса, що служив в московському посольстві в Константинополі, запропонувало близьким до султана людям доброго хабаря, щоб вони вплинули на султана, аби султан згодився на відновлення мирових переговорів і припинення війни.

Спроба царського уряду завершилась успіхом: Туреччина згодилась помиритись з царем, але за умовою, що цар згодиться на два нові пункти мирового договору. Перший пункт полягав в тому, щоб була поновлена щорічна данина кримському ханові, другий - в тому, щоб кордон був проведений між річками Самарою й Ореллю і по турецькому боці сього кордону були поселені запорожці, що не визнавали Москви. «Для усунення першого пункту Шафіров звернувся до хана, обдаровував його, обіцявся дати йому в Константинополі 30 000 левків, обнадіював його, що й цар буде посилати йому подарунки. Але хан був непохитний, прислав подарунки назад з лайкою, погрожував, що коли московські посли не згодяться на сі два пункти, то їх посадять в ями і вони згниють. Щодо кордону, то московські посли згоджувались на те, щоб кордон був проведений межи Самарою й Ореллю, але ніяк не згоджувались на те, щоб поселити за ним українських козаків, що не признавали влади Москви.