ПИЛИП ОРЛИК - ГЕТЬМАН-ЕМІҐРАНТ
Але історія - історія знає Орлика зовсім іншим, одмінним, ані крихти не схожим з тим Орликом, що намалював Пушкін. По історії - се цілком ідеальна, позитивна, симпатична постать, що, висловлюючись словами одного з його історіографів, як людина й національний діяч не мала в собі ані однієї скази. Високоосвічений, з тонким національнополітичним розумом і щирим серцем, патріотборець за незалежність України - він різко виділявся навіть серед тодішнього, сучасного йому, культурного українського громадянства. Навіть Костомаров, котрий в своїй характеристиці Мазепи не дуже далеко одійшов од характеристики Мазепи Пушкіна в «Полтаве», - і той, незважаючи на все своє негативне відношення до ідеї Орлика як такої, і нічого не міг закинути йому щодо щирості й чистоти його замірів і планів...
Безперечно, що як борець за державно-політичну й національну незалежність України і аполоґет її самостійності П. Орлик займає цілком окреме місце в галереї українських національних діячів виз¬вольного руху XVIII віку. Той негаснучий оптимізм, вічне піклування за долю України і завше незмінний ідеалізм, котрим він горів все своє життя,- роблять його особу цілком симпатичного навіть і в тому разі, «коли він стоїть на кепській дорозі». Характеризуючи його як людину й діяча, що продовжив діло Мазепи, Альфред Єнсен каже, що в порівнянні з гетьманами часів Руїни моральний характер Орлика не мав в собі «ані однієї скази». Взявшись продовжувати діло Мазепи, він мусів взяти на себе і весь тягар тих бід, нещасть і митарств, що були зв'язані з сим. «Тим симпатичнішою, - продовжує далі А. Єнсен, - уявляється мені постать Орлика, що він, як новий Дон-Кіхот, в ліпшім, ідеальнім значінню не покладав рук в невтомній боротьбі за вимріяні образи визволення України з-під «тиранського ярма російського панування».Обрання Пилипа Орлика в гетьмани України одбувалось 5 квітня 1710 року, себто більш аніж через півроку після смерті Мазепи ( † 22 серпня 1709 р. с. ст.). На виборах його під Бендерами брали участь запорожці, генеральна старшина й козацтво, що пішло за Мазепою. Окрім Пилипа Орлика, кандидатами на гетьманську булаву були тоді ще - Войнаровський Андрій, небіж Мазепи (син його сестри), і прилуцький полковник Дмитро Горленко, свояк Мазепи по жінці останнього. Але кандидатура Дмитра Горленка як людини, що не користувалась особливою популярністю, незабаром одпала, і зосталось два кандидати - ґенеральний писар Пилип Орлик і найбільш улюблений родич Мазепи, його небіж, Андрій Войнаровський. Щодо Войнаровського, то, власне, се споріднення його з покійним гетьманом і утворювало підстави до обрання його в спадкоємці гетьманської булави. Од нак опріч сього споріднення та Мазепиної спадщини, котра дісталась до його, як до законного спадкоємця Мазепи по смерті останнього, Войнаровський більш нічого не мав. До того ж він був і молодший за Орлика, і не мав того державного стажу, що Орлик. Карло XII, що спочатку було ставився прихильно до кандидатури А. Войнаровського, незабаром переніс свою прихильність до Пилипа Орлика, узнавши, що Войнаровський має менше прихильників для того, щоб бути обраним в гетьмани.
В гетьмани був обраний ґенеральний писар Пилип Орлик, як людина, що найбільш відповідала вимогам української політики того грізного часу, в котрий спіткала смерть Мазепу, і як людина, що, стоячи дуже близько по роду своєї праці до особи Мазепи і користуючись його любов'ю, найкраще була знайома з думками й замірами покійного гетьмана іпосвячена у всі справи тодішньої української дипломатії. Мазепа, незважаючи на порівнюючу молодість Орлика, дуже любив його. Після Войнаровського, котрого Мазепа любив як родича, се була людина, котру він найбільше любив з усіх своїх близьких людей. Орликові першому, задумавши перейти на бік шведів, він одкрив свої таємні думки і плани про се, поклявшись перед хрестом з чесного животворящого древа, що «не для приватної своєї ползи» робить се, «не для вишших гонорів, не для більшого обогащення, а не для иних якових-небудь прихотей, но для вас всіх, під властю і реїментом моїм зостаючих, для жон і дітей ваших, для общого добра матки моєї отчизни бідної України...» Коли в 1708 році ґенеральна старшина, зібравшись на раді в Борзні увечері, стала гудити Мазепу за те, що він одкладає від'їзд до Карла ХІІ, Мазепа, бажаючи ще більш прихилити до себе старшину, прикликав її до себе і, зробивши гнівний вигляд, в запалі сказав: «Що се? Ви не радитись зібрались, а для того, щоб мене гудити? Чорт вас бери! Я от візьму з собою Орлика та й поїду до двору царського величества, а ви хоч пропадайте..».
Як рано Орлик почав свою громадсько-урядову діяльність - ми не знаємо, але ім'я його вже стрічається в 1698 році. В сьому році генеральний суддя Василь Кочубей оддавав заміж за ніжинського полковника Івана Обидовського свою дочку Ганну. Вінчання її одбувалось в Батурині в одній з тамтешніх церков і носило торжествснний характер. Стефан Яворський говорив «весільне казання», а Пилип Орлик підніс молодому надрукований в друкарні Київської Печорської лаври панегірик під назвою «Hippomenes Sarmacki », котрого він, певно, сам і написав. Пилип Орлик, як се видно з його листів, промов і універсалів, володів неабиякою красномовністю і публіцистичними здібностями в своїх писаннях, «підіймаючись не; раз в своїм способі вислову до поезії».
Рада, на котрій П. Орлик обирався в гетьмани, одбувалась під Бендерами, «на приличнім тому акту елекціальному місці».По обранню Пилипа Орлика в гетьмани межи новообраним гетьманом, виборцями й Карлом XII, як протектором України, був заключений договір, на підставі котрого Україна мала керуватись в своєму внутрішньому житті і одходила під шведську протекцію. Договору сьому не довелося опісля здійснитись; однак, незважаючи на се, він має для нас дуже важче значення як яскравий покажчик постулатів Мазепи і всього освіченого тодішнього українського громадянства. Складається він з вступу і 16 статтей. Вступ починається з пояснення причин, чого Україна розриває з Московщиною переходить під шведську протекцію. Коли український народ визволився з-під польського панування, він, як рівний до рівного, прилучився до Московщини, заключивши з нею угоду, котрою мали регулюватись відносини двох самостійних держав; Вступаючи в згоду з Московщиною, народ український сподівався, «же обов'язків своїх, в договорах і статтях» сеї угоди «ізображенних і присягою стверджених, государство Московське, яко з нами єдиновірне, здержить і вільне Військо Запорозьке і народ вільний руський (український) при правах і вольностях ненарушимо під обороною своєю заховає». Однак не так сталось, як жадалось. Вже зараз же після смерті блаженної пам'яті Богдана Хмельницького Московщина виявила справжні свої заміри, пробуючи різними предлогами накинути на «нарід вільний козацький, собою никогда не завойований, невольниче ярмо». Се «порабовденне» чим далі, тим набирало все більших розмірів. Нарешті, коли Московщина зібралась навіть саме ім'я українське зжерти з лиця землі, - «тоді преречонний, славної пам'яті гетьман ясновельможний Іван Мазепа, подвигнувшися правдою і ревностю за цілість отчизни, прав і вольностей військових і желаючи усердним желанням за дній гетьманського свого владіння видіти і по смерті своєї для вікопомної імені свого пам'яті зоставити тую ж отчизну, милую матку нашу, і Військо Запорозьке городове й низове не тільки в ненарушимих, леч і в розширених і в розмножених вольностях, квітнучую і ізобілуючую, віддався в непреламанную оборону Найяснійшого Короля, Його Милості, Шведського, Карла Дванадцятого, особливим Бога Всемогучого Промислом, з військами своїми вступившого в Україну. Наслідуючи антецесора свого, славної пам'яті валечного гетьмана, Богдана Хмельницького, которий, з Найяснійшим Королем Шведським, Його Королевському Величеству соіменитим дідом, Каролем Десятим, єдиномислієм і промислами воєнними в висвободженню отчизни своєї від польського, на той час тяжкого, підданства согласуючися, не меншую міл в землях своїх поміч, до розірвання сил польських стягуючуюся», - гетьман Мазепа ввійшов в спілку з Карлом XII, і хоч «неізслідовані судьби Божі» не дали небіжчикові довести свого діла до кінця, пославши йому в Бендерах смерть, проте ж осиротіле після його смерті Військо Запорозьке Низове, не втрачаючи надії здобути бажану волю для Вкраїни за допомогою короля шведського, ухвалило далі боротися з Московщиною і постановило обрати в гетьмани «вільними, єдинократними голосами» Пилипа Орлика, «достойного тієї гетьманської честі і могучого високим своїм розумом і іскуством уряд той гетьманський під се время трудне тяжкий двигати і управляти» в українських інтересах. Позаяк же декотрі з українських гетьманів, що правували під самодержцями московськими, «дерзали» присвоювати собі самодержавну владу над українським народом, котрий ні для чого іншого пристав до Швеції, як тільки для поправи і подвигнення упалих прав своїх і вільностей військових,- то, щоб сього надалі запобігти, межи новообраним гетьманом і виборцями заключається отсей договір, котрого повинен непорушно дотримуватись не тільки Орлик, але й усі послідуючі гетьмани.Далі йдуть статті договору, котрих 16. В першій з них говориться, що після визволення України з-під «невільного ярма московського» гетьман має і повинний визнати православну віру за пануючу. В дальших статтях говориться про кордони України і внутрішній устрій. Україна в межах від Польщі по р. Случ, котрі проведені ще за гетьмана Богдана Хмельницького, визнається назавше самостійною і ні від кого не залежною державою під протекторатом шведського короля і його нащадків, котрі мають обороняти її і нікому не дозволяти порушувати її вольностей; коли буде заключатися мир з Московщиною, Пилипові Орликові ставиться в обов'язок звернутись до шведського короля, щоб він заставив Московщину повернути всіх полонених українців і компенсувати всі збитки й шкоди, котрі наробило на Вкраїні московське військо. «По скінченню, дай Боже, щасливої війни» гетьман повинний був подбати і про чисто спеціальні запорозькі інтереси, а саме: 1) вжити заходів, щоб були зруйновані кріпості, котрі побудували москалі на грунтах, що належали з давніх-давен запорожцям; 2) щоб город Трахтемирів з шпиталем для зістарілих, «зубожілих і ранами скалічених козаків» із перевозом на Дніпрі перейшов від гетьманського уряду до Запорозької Січі; 3) щоб городи Переволочна, Келеберда й млин на річці Ворсклі зостались при Військові Запорозькому і, нарешті, 4) щоб Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова був в відомстві виключно Запорожжя.