ПИЛИП ОРЛИК - ГЕТЬМАН-ЕМІҐРАНТ

«Історична доля постановила, - каже А. Єнсен,- щоб два суперники - Войнаровський і Орлик - вмерли в однім часі (1742): перший з них в ледовому Сибіру, а другий - над соняшним берегом Дунаю, але обидва сконали в більшій або меншій мірі як невинні жертви...»

Епілоґ величавої траґедії, що почалась під стінами Батурина і розігралась на полях Полтави, добіг до кінця...Доля хотіла також, щоб достойний наслідник Мазепи знайшов собі кінець своїх блукань і митарств по Європі в справі визволення України з-під Московщини - там же, де знайшов собі місце вічного упокоєння і його великий попередник Іван Мазепа, сей, як його називав Пилип Орлик, Alcides Rossiysski, що також мріяв знайти покій і щастя своїй вітчизні в самостійності і незалежності. Обставини так склались, що здійснення своїх мрій не довелось побачити ні тому, ні другому...

Діло, почате Мазепою й Орликом, продовжив син Орлика Григорій, котрий ще до смерті батька писав з Франції одному впливовому державному шведському діячеві: «Блискучий стан справ Порти, урочисте приречення, котре дала вона моєму батькові останній раз, коли він бачився з великим візиром біля Відня, що Порта поможе у всьому для здобуття від Росії права на вільне посідання України, яке належиться батькові і його народові, і надія, що, продовжуючи війну, Порта значно зменшить силу сеї держави, як того хотіла би Швеція, могли би вернути страчене моїм батьком і дати йому можливість бути корисним зі своїм народом для інтересів шведського королівства».

Вихований у щирім українськім дусі, Григорій Орлик зостався вірним українським державним традиціям і по смерті батька і, як батько, не покидав думки про загальноєвропейську коаліцію проти Росії. Поступивши у Франції бригадиром на військову службу, він в кінці 1750-х років заводить через послів Нахимовського і Мировича зносини з ханом кримським і Запорожжям і підмовляє їх до виступу проти Росії. «Малороссийские эмигранты,- каже С. Соловйов, - Орлик, Нахимовский и Мирович еще мечтали, что для них может когда-нибудь настанет благоприятное время, что Малороссия освободится от ига москалей». В 1757 році резидент російської імператорки при варшавському дворі Ґрос за допомогою «чорного кабінету» львівської почти довідався, що в Криму, при ханському дворі з'явились два українські емігранти,* котрі писали Григорієві Орликові у Францію: «Справа з нашою отчизною кращає: кошовий з Запорозьким Військом потаємки прислав до кримського хана посланця під видом купця, котрий живе в Криму вже більш двох місяців, і майже щодня бував у нас в Бахчисараї і клятвено підтвердив про наміри Запорозького Війська. Хан уже було згодився прийняти Січ в Алешки, себто на те місце, де вона й раніш була, але ще остаточної своєї постанови не сповістив; він, мабуть, порозумівся в сій справі з Портою. Я з паном Мировичем доводив запорозькому посланцеві, що російський кордон іде до Сівська, а не до Інгула і Інгульця. Я доводив йому більш усього, що на Микитиному Розі тепер почали фортецю ремонтувати, на власній запорозькій землі, котрою наділили запорожців королі польські, від котрих у запорожців є жаловані привілеї на вольність і права, котрі тепер москаль одняв, і самих вас, запорожців, фортецями оточив і під караулом тримає, збудувавши на Січі фортецю. І багатьма іншими речами про Росію переконували ми запорожців, приводячи різні приклади, що вона нічиїх прав своїм віроломством не зберігала.

Сею звісткою російський двір дуже занепокоївся. «Невідомо,- каже Костомаров,- наскільки на Україні в сей час була живуча ідея самостійності України, але є докази, що в верхніх шарах російського уряду існували «опасенія», що п р и п е р ш і й н а г о д і У к р а ї н а з р о б и т ь с п р о б у с к и н у т и з с е б е м о с к о в с ь к е п а н у в а н н я . . . ». В сій цілі тодішньому гетьманові України К. Розумовському було зроблено наказа з Петербургу - мати обережність щодо осіб «малороссийскаго происхождения», котрі живуть в Криму, Молдавії і Польщі, 3 сього приводу Розумовський заспокоював ґрафа Воронцова, що на Вкраїні все спокійно, і тільки якихось «двое или трое бездельников», що приїхали до Криму, баламутять Запорожжя і кримського хана, підбиваючи їх до війни з Росією. Гетьман знаходив, що «можно сих плутов оттуда украсть или каким иным способом истребить», але не ручався за успіх.

«Таким побитом,- каже M. Костомаров,- орґан верховної влади на Вкраїні готовий був вжити таких заходів проти злочинців, котрі були морально злочинніші від того, що визнавалось державним злочином».

Проте сам Розумовський не брався за виконання сього діла без наказу верховної російської влади і писав ґр. Воронцову:

«Сіе дело, как весьма деликатное, требует политического размышления, то я собою отнюдь действовать не дерзаю, ежели мне не повелено будет свыше...».

«Опасенія» російського уряду, що Україна при першій можливості зробить спробу скинути з себе московське панування, збулись. Велика російська революція 1917 p. принесла таку можливість - і 9 січня 1918 р. (с. ст.) Україна визволилась з-під Росії.Ідеї Орлика продовжили жити в українськім громадянстві і після його смерті. Згадаємо, напр., про мисію ґр. Капніста в Берлін в 1791 році до Прусського міністра Герцберґа в справі визволення України з-під «російського ярма» і ін. В наше завдання не входить давати повну картину дальшого розвитку сеї ідеї і боротьби за неї, і тому ми вважаємо своє завдання скінченим.