Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча
Постриг Скрипника у чернецтво здійснив владика Никанор за рекомендацією владики Ігоря, який і дав йому ім’я Мстислав. Ритуал рукоположення Степана провели владики Никанор, Ігор та Михаїл Хороший. Крім єпископів були присутні два священики і диякон [7, с.2].
У другій половині травня 1942 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, в якому, крім владик Никанора та Ігоря, взяли участь новопоставлені єпископи, представники духівництва та мирян. Було розглянуто і відмінено рішення Почаївського собору від 15 серпня 1941 р., визнано неіснуючий екзархат Московської патріархії в Західній Україні [9, с. 4].
Відновлення Української Автокефальної Церкви вимагало багато зусиль владик, духовенства, мирян, якщо врахувати й те, що окупанти суворо обмежували будь-яку ініціативу Церкви, забороняли підготовку духовних кадрів. 1 червня 1942 р. рейхскомісар Е.Кох розпорядився взяти під суворий контроль усі церкви і релігійні організації. Німецька влада дивилася з підозрою на єпископів УАПЦ. Було відібрано митрополичу палату, де мешкав архієпископ Никанор і містилася канцелярія Вищого Церковного управління, а у вересні 1942 р. вийшла заборона проведення єпископської хіротонії в Україні [40, с. 20].
Нелегкі часи переживав владика Мстислав, постійно відчуваючи на собі тиск німецьких властей, які безцеремонно втручалися у церковне життя, контролюючи кожний його крок. Незважаючи на це, він взяв участь у висвяченні 20 семінаристів на священників і вибрався з архієрейською візитацією в Лівобережну Україну, щоб вивчити релігійні настрої віруючих, вислухати їх, ознайомити з позицією єпископату УАПЦ. Він побував у Полтаві, Харкові, де жив уже літній владика Феофіл Булковський. Вони спільно відслужили у Покровському монастирі Службу Божу. На пропозицію владики Мстислава Феофіл Булковський приєднався до УАПЦ.
Побував тоді владика в багатьох селах, а також містах Переяславі, Золотоноші, Лубнах, Хоролі, Миргороді. Відвідав ряд монастирів [15, с. 4].
Німецька служба безпеки пильно стежила за діями єпископа. Її дратувала його активна національно-просвітницька діяльність, що йшла в парі з євангельською проповіддю і здобула йому широку популярність. Е.Кох зажадав від митрополита Полікарпа, щоб той перевів Мстислава до Ростова-на-Дону – до росіян. Проте єпископ відмовився.
22 вересня з генерал-комісаріату за підписом фон Бюнау до єпископа надійшла директива такого змісту: «З політичних причин забороняю Вам перебувати будь-де на Україні на захід від Дніпра і в частині генеральної округи Києва, розташованої на схід від ріки. Пропоную Вам до 27 вересня 1942 р. залишити Київ. Про дату Вашого від’їзду і місця, куди Ви виїжджаєте, повідомити мені» [40, с. 21].
Через кілька днів надійшов новий, «остаточний», наказ: «Оскільки до сьогоднішнього дня Ви не надали нам інформації про Ваш від’їзд і місце поїздки, цим востаннє раджу Вам виконати цю вимогу і негайно повідомити нам, куди Ви їдете. Термін виконання цієї вимоги – до суботи, 3 жовтня 1942 р., 12-ої години опівночі» [40, с. 21].
Але владика Мстислав зігнорував обидва накази і 3 жовтня 1942 р. був уже у Луцьку, де мав відбутися скликаний архієпископом Полікарпом Собор УАПЦ. На Соборі мало остаточно вирішуватися питання про форму церковної організації і керівництва церквою. На чолі об’єднаної УАПЦ мав стояти Священний Синод з п’яти старших єпископів України: митрополитів – Олександра Валеденського, Олексія Громадського і Полікарпа Сікорського та архієпископів Симона з Автономної Церкви і Никанора з УАПЦ.Вищим органом управління УАПЦ до часу проведення Всеукраїнського Помісного Собору назначався Священний Собор єпископів України. Мстислав, єпископ Переяславський, був призначений його секретарем [48, с. 21].
Німецька окупаційна влада не кидала слів на вітер. Через кілька днів Мстислава заарештували і вивезли до Житомира, потім до Чернігова, а перед Різдвом Христовим – до Прилук. На початку березня 1943 р. його відвезли до Києва і кинули до камери смертників. Але за допомогою сотника Дмитренка та дружини колишнього українського посла в Німеччині Севрюка єпископа перебрали військові чиновники у свою юрисдикцію. Серед військових були вихідці з німецьких колоній на Україні, зокрема директор політичного департаменту Остміністерюма Жорж Лейбмандт і його сестра, перекладачка у Києві. Вони й допомогли владиці врятувати життя, але він змушений був підписати заяву, що припинить відправлення богослужінь, не буде проповідувати і проводити жодної політичної акції мешкатиме при церкві св. Софії і не намагатиметься втекти. Після того Мстислава відправили до церковного управління УАПЦ [9, с. 4].
На початку 1943 р. німецька окупаційна влада проголосила нове розпорядження райхскомісара Е.Коха. Згідно з ним, повноваження єпископів мало обмежуватися лише територією генерал-комісаріатів, де вони перебували. Єпископи підпорядковувались місцевим генерал-комісарам.