Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча

Того ж самого року Московська патріархія і емігрантська Російська Православна Церква розгорнули кампанію проти УАПЦ і архієпископа Мстислава. У відповідь на це в Українській зарубіжній пресі з’явилася низка статей на захист Української церкви, а до Царгородської патріархії надходили листи - протести.

У жовтні 1954 р. перед спеціальною комісією конгресу США (комісія Корстена ) Архієпископ свідчив про знищення радянською владою УАПЦ та про переслідування вірних в СРСР [45,с.7].

1969 р. помер митрополит Никанор, який очолював єпархії УАПЦ в Європі і Америці. Надзвичайний Собор церкви обрав на його місце архієпископа Мстислава. Переймаючи одночасно і титул місцеблюстителя Київського Митрополичого престолу, Митрополит Мстислав усвідомлював, що бере на свої плечі великий тягар, але ідея прискорити об’єднання всіх православних українців в одній церкві додала йому сили та енергії [40, с. 5].

Він займав не примиренну позицію до радянської агресії, здійснюваної на світовій арені. На початку 1955 р. в палаті представників США відбулося слухання представників народів, поневолених Радянським Союзом. Серед свідків був і архієпископ – канцлер УПЦ у США Мстислав, який, крім усних свідчень, оголосив заяву «Церква–страдниця», де йшлось про ліквідацію радянською владою УАПЦ, нищення нею храмів[38, с.25].

Зокрема в заяві йшлося: «Майже 35–річна окупація України московським комуністичним режимом коштувала українському народові море крові, сліз та мільйони могил, розсіяних на схід від Карпатських гір ген аж по береги пацифіку. Одначе, найбільше знущань від червоної Москви зазнала УПЦ, як та частина українського національного організму, що найдовше становив зорганізований спротив Москві» [38, c.25].Розповівши про матеріальні втрати, спричинені Україні, Мстислав вказав на те, що в 1930 р. Москва заборонила саме існування УАПЦ на українських землях і вона знайшла сховок у серцях православних українців. Формальна ліквідація УПЦ не заспокоїла Москву. Вона знала про велику роль церкви в історії українського народу, її майже тисячолітню корисну службу йому, і взялася за знищення культурно мистецьких пам’яток, зокрема архітектури, що сягали Х – ХІІ ст., які нагадували українцеві історію його держави і церкви, викликали переживання, зміцнювали віру в неминуче відродження. Все те, що нагадувало українцеві минуле, московський комуністичний рух почав руйнувати. Були знищені всі церковні бібліотеки на чолі зі світового значення з бібліотекою Київської Духовної Академії. Найцінніші рукописи і документи з цих бібліотек вивезено до Москви, а серед них багато українських національних скарбів з ХІІ – XVII ст. [38, с.25].

1931 р. розпочато знищення найцінніших архітектурних пам’яток України, серед них: Михайлівський Золотоверхий монастир (ХІІ ст.), військова катедра святого Миколая (XVII ст.), монастир Миколи Святоші, Десятинна церква (Х ст.) тощо.

Теж саме сталося і по інших містах і селах України. Ті церкви, що їх не встигли зруйнувати до початку Другої світової війни в 1939 р., перетворили на кінотеатри, склади збіжжя, товарів і бочкотари.

Ось такий лише загальний огляд на Голгофу українського православ’я під московською окупацією подав перед американськими парламентарями Мстислав і завершив заяву пророчими словами про те, що в тодішніх невидимих на Україні мурах УПЦ та переможна сила українського духу, що довше український народ і його церкву до Воскресіння [ 8, c. 9 ].

У квітні-травні 1968 р. Мстислав взяв участь міжнародний конференцій у Тегерані з нагоди 20-ліття проголошення ООН загальної Декларації прав людини. Владика передав президії конференції меморандум Собору єпископів УПЦ в США, підписаний тодішнім митрополитом Іоаном, єпископом Чикаго Олександром, а також ним самим.

У меморандумі говорилося про стан релігійного і національного життя в Україні під комуністичною владою.

Порушення там загальної Декларації прав людини архієпископи кваліфікували результат як колоніального етапу Української РСР та підпорядкування її центральному урядові в Москві [43, c. 25].

Владика Мстислав гостро реагував на факти переслідування за релігійні переконання. У січні 1976 р. він виступив на захист українського православного священика о. Василя Романюка, довгорічного в’язня тюрем і концтаборів СРСР. Митрополит звернувся в його обороні до Вселенського патріарха Димитрія І, до ієрархів і керівників православних, католицьких і протестантських церков, до провідників гуманітарних організацій і державних керівників. У відповідь на своє звернення одержав багато листів, де висловлювалося бажання допомоги в’язневі [38, c. 26].