Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча

У Київському братстві св. апостола Андрія відбувалися політичні мітинги, на яких, представники братства несли його портрети, писали на плакатах його афористичні висловлювання про Україну і Церкву. Це був мирянський рух не виставляв перед священиками і єпископами, які вже в цей час стали на позиції автокефалії, хто має бути майбутнім настоятелем автокефальної Церкви, хоч кожний мав на думці владику Мстислава [10, c.4].

5-6 червня 1990 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор в будинку кіно при вулиці Саксаганського, що в Києві. Голова Собору, архієпископ Іван Бондарчук, своїм могутнім голосом запропонував обрати першим православним патріархом України Митрополита УПЦ в США Мстислава Скрипника [27, c.37].

На той момент владиці було 92 роки. Патріарх Мстислав полетів, до тоді ще існуючого СРСР, полетів в Україну через Москву на приватне запрошення депутата Верховної Ради СРСР Сорочника. Його інтронізація відбулася 18 листопада 1990 р. у Свято - Софіївському соборі [40, c.39].

Отже, півстоліття митрополит Мстислав Скрипник вів боротьбу за Українську Автокефальну православну церкву поза межами України. На Батьківщині проти нього фальсифікувалася інформація про те, що він «служить окупантам». Однак, тоді вже голос професіоналів брехні втратив тему. Дідусь в інвалідному візку приходить очолити Автокефальну Церкву, що виникла на руїнах здеморалізованої РПЦ, створеної у війну Й.В.Сталіним для ідеологічних цілей.

Розділ 4.

Мстислав Скрипник – Патріарх української автокефальної православної Церкви.З проголошенням у Радянському Союзі у кінці 1980-х років політики перебудови та гласності почався рух за національне та культурне відродження українського народу, а за ним і рух за створення національної Церкви, що охопив усю Україну.

У лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет, який поставив собі за мету легалізацію Української Автокефальної Православної Церкви. Комітету не вдалося надати цій справі характеру народного руху. Він діяв в основному серед кліру віруючих Російської Православної Церкви [62, c.499].

Парафіяльна церква св. Апостолів Петра і Павла у Львові 19 серпня 1989 р. започаткувала рух за вихід з РПЦ і за оголошення громади парафією УАПЦ. У відповідь на прохання українських православних правозахисників митрополит Мстислав, користуючись своїми повноваженнями, взяв відроджену УАПЦ під свою духовну опіку [46, c.27].

Всеукраїнський Собор відновленої УАПЦ, який відбувся у Києві 5 – 6 червня 1990 р., постановив піднести УАПЦ до рівня патріархату і обрав Митрополита Мстислава першим Патріархом Київським і всієї України. «Поклик Собору, - сказав новообраний Патріарх, - я зрозумів як Поклик Божого Промислу, що нелічене лікує, а недостаючи доповнює. З вірою за опіку Вседержителя та надією на братню у Христі допомогу призначених мені Промислом Божим архіпастирів і пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті – етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкві – Матері нашого народу» [33, c.27].

Так, після однієї тисячі і двох років чекання українських християн, у них з’явився свій Патріарх Мстислав, який закликав вірних в Україні та поза нею розсіяних дати «всьому світові доказ, що український народ покликаний божим Промислом до апостольського служіння на Сході Європи, служіння всій церкві Христовій взагалі, а Вселенському Православ’ю зокрема» [34, c.188].

Проте, хоч церква й стала вільною, незалежною, як душа України, але ця церква ще не була Інституйована. На заваді ще стояла імперська влада центру. Москва відмовила у візі на приїзд Мстиславу в Україну, бо боялася появи не тільки свідка, а й учасника усієї новітньої історії України. Ось чому прихильники Митрополита Мстислава були змушені вдатися до голодування перед Радою Міністрів УРСР на знак протесту [30, c.17].

Московський патріархат, як і всі інші інститути імперії, завжди найбільше турбувала небезпека втрати України. Саме тому він доклав багато зусиль для того, щоб ліквідувати все специфічне, набуте українським православ'ям за перші сім століть свого автономного існування в структурі Константи¬нопольської церкви. З 1990 р. від «братских вразумлений» Московська церква переходить до прямих погроз та шовіністично-церковних дій. Так, її найвищий орган — Помісний собор РПЦ, що відбувся 7—8 червня цього року в Троїце-Сергіївській лаврі, заявив, що коли Україна не наступить сама собі на горло, то тоді «поборники українського національно¬го відродження» мають «усвідомити всю серйозність загрози цього для цілісності української нації» [12, с.22]. Власне, з цього часу від РПЦ вихо¬дять імпульси розбрату та ворожнечі між націями і церква¬ми на колишній території Союзу. Однак серед більше, як ста архієреїв церкви є деякі, котрі часто не погоджуються навіть із самим Патріархом, чесно й безкомпромісно оцінюючи реа¬лії церковного й політичного життя. «Певен, що підбурюва¬чем міжконфесійних і міжнаціональних чзар виступає Мос¬ква, — наголошував зовсім недавно архієпископ Віленський і Литовський Хризостом. — Нічим конкретним вона так зва¬ному російськомовному населенню допомагати не хоче, а лише розпалює ненависть, сподіваючись, що пожежами міжнаціональних війн зможе зберегти "єдину і неподільну» [21, с.12].