Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча
Іншим великим здобутком церкви за десятиліття після поєднання стала її видавнича діяльність, завдяки їй збагачено духовну скарбницю Української Православної Церкви помітними працями науковців і письменників. Вийшов друком «Нарис історії УПЦ» Івана Власовського. Відкрився Науково– Богословський інститут та Архів - Бібліотека з тисячами книг та сотнями різних документів з минулого УПЦ. Важливим фактором у житті українського православ’я на американському континенті стала організація Української Православної Ліги в США, що видала ряд цінних книжок англійською мовою для парафіяльних шкіл [13, с.6 ].
Незважаючи на те, що владика перебував далеко від України, його постійно хвилювали події на рідній землі. Перед його очима виникали обезлюдненні майдани її сіл і міст, де колись стояли Божі храми, але руками вандалів зруйновані в ім’я «торжества» атеїзму, знищені цвинтарі та духовні пам’ятки. І не раз він запитував себе, чому з таким варварським завзяттям окупанти перетворюють у попіл і руїни собори, чому так безкарно грабують храми і вивозять з України духовні реліквії, чому бульдозери змітають з лиця землі могили і цілі цвинтарі героїчних предків, пам'ять про яких народ завжди глибоко зберігав у своїх серцях. Розумів, що окупанти мають на меті стерти пам'ять про минуле, аби цілий народ забув, хто він є, від яких дідів і прадідів походить. І краялося серце від того, що на його рідній землі вкорінювався бур’ян безбатченків, манкуртів, перекотиполя [38, c. 23].
З цих роздумів зароджувався задум збудувати на американському континенті церкву – пам’ятник, що закарбувала б спогад про мільйон українців – ієрархів, пастерів, вірних, яких розстріляли, заморили голодом, закатували у таборах і на засланнях. Пам’ятник мав стати виявом пошани української діаспори до героїв і мучеників свого народу та символом його об’єднанням. Священики і миряни єпархії підтримали задум владики, зібрали необхідні кошти. З їх щедрих дарів постала церква пам’ятник – храм святого Андрія Первозваного. Барокове оформлення головного входу будівлі нагадує старі київські церкви [45, с. 8].
На освячені церкви 10 жовтня 1965 р. митрополит Іоан сказав: «Церква – пам’ятник збудована пожертвами і трудами всіх представників мого народу давали їй пожертви…Це було полум’я вогню любові в тисячах сердець. Однак, треба було знайтись одній особі, щоби цей «полумінь любові», іскру його запалити. Ця честь без сумніву належить Високопреосвященому Владиці Мстиславу. Здебільшого це була його мрія, його ініціатива. І у важкій хвилі критики й осуду він поніс болі, злучені з тою будовою. Я щасливий, що в імені церкви можу винести прилюдно це засвідчення. Церква і нація, дорогий Отче Владико, Вам за все вдячні…» [38, с. 23].
Владика Мстислав був ініціатором відкриття при церкві музею, де зараз зберігаються церковні святині, твори образотворчого мистецтва, різні книги, історичні документи, вироби митців, етнографічний матеріал. Багата колекція українських ікон відображає не тільки історію християнства в Україні, але й знайомить відвідувачів з українським образотворчим мистецтвом різних епох, допомагає краще зрозуміти суть релігійних цінностей.
Вже багато років плідно працює Дім Української культури та адміністративний центр Української Православної Церкви в США.Під час однієї з прес-конференцій журналісти попросили патріарха Мстислава розповісти про цей православний центр за океаном. Він відповів: «Це є український Єрусалим поза батьківщиною. Так, я віддав йому все… мусив чорну роботу щоденно робити, щоб повстав наш духовний центр. Заохочував інших, щоб в кожнім ділі залишились речі не проминаючі… Там, за океаном, є люди, які хотіли, щоб ми створили свій Єрусалим. Знайшлося чимало наших, що не тільки шукали собі обставин чи творили їх для фізичного буття. Але вони хотіли залишити слід, що, знаєте, як віхи в пустині, котрі ведуть до якоїсь мети. Що я вважаю за найцінніше в Баунд Бруку? Найцінніше для мене люди, яке скінчили своє життя поза Батьківщиною. Але які дали з себе щось Богові на славу, а нашому народові на добрий ужинок. Сьогодні там є великі вартості – друкарня, музей, бібліотека…» [38, с. 24].
Численні правозахисні організації глибоко усвідомлювали вагу інформування світової громадськості про переслідування православних українців та їхньої Церкви в Україні різними окупаційними режимами, а особливо атеїстичною комуністичною владою. Використовуючи різні зібрання і форуми, вони у зверненнях, посланнях, меморандумах і особистих виступах розповідали про трагічну долю Української Православної Церкви та її вірних під ворожими окупаціями і закликали до відповідних заходів, щоб дати православним українцям свободу вільно сповідувати свою віру [4, с .5].
1949 р. на пленумі Асамблеї Об’єднаних Націй обговорювалась справа угорського кардинала Мінтсенті і засуджених в Болгарії 15- ти протестантських священиків. Архієпископ Мстислав надіслав 13 квітня 1949 р. президенту асамблеї, міністру закордонних справ Австрії доктору Г. Івету телеграму, в якій нагадав про мучеництво Українських церков: «…Вважаю за свій найвищій обов’язок пригадати, - писав владика, що на вівтар боротьби за правду Христову Церкву український народ протягом останніх тридцяти років поклав життя мільйонів найкращих своїх синів і дочок. Лише в роках 1920 – 1940 загинуло в концентраційних таборах Сибіру або було розстріляно 32 єпископи і понад 3000 священиків УПЦ. Окрім того, в роках 1945 - 1947 зруйновано УГКЦ, а її єпископів і священиків вивезено до сибірських таборів смерті. Як стверджено, багато з них вже не живе. А тому справу кардинала Мінтсенті і 15 протистантських священиків у Болгарії треба трактувати не як відірваний факт, а як триваючу ось вже понад 30 р. систематично акцію». Наприкінці телеграми архієпископ Мстислав висловив надію, що «ООН буде тим знаряддям, яке принесе перемогу ідей християнської моралі й етики в співжитті народів» [38, с.24].