Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча

Російська Православна Церква, беручи активну участь у ліквідації автокефального руху на землях України, одночасно намагалася перешкодити діяльності УАПЦ за кордоном. У лютому влади поїхав до Стамбула на чергові відвідини Вселенського Православного Патріарха Атеногороса І, де продовжувалися розпочаті ще в 60-х роках переговори, про визнання і повернення УАПЦ прав і привілеїв, які вона мала до 1686 р. в лоні Вселенського православ’я.

На цей візит синод РПЦ зреагував особливо. Патріарх РПУ Пимен 16 грудня надіслав з цього приводу листа до Атеногораса І, застерігаючи його від контактів з «представниками розкольницького угрупування, що називає себе УПУ в США».

Лист Пимена містив багато наклепів на митрополита Мстислава, який начебто в роки Другої світової війни належав до самочинно створеної та тимчасово окупованої території України т.зв. Української Автокефальної Православної Церкви, а її керівники, одержимі шовіністичною ідеологією, були помічниками німецько-фашистських окупаційних властей. Мстислав Скрипник, мовляв, одержав незаконну «єпископську хіротонію» в травні 1942 р. в Києві від так само неканонічно рукоположних «єпископів» Ігора Губи та Никанора Абрамовича, чиї «хіротонії» очолював позбавлений священного сану «єпископ» Полікарп Сікорський [38, c.26 ].

З позиції імперської зверхності Пимен пропонував Вселенському патріархові «спонукати керівників розколу відновити канонічні відносини зі своєю матір’ю – Російською Православною Церквою» [25, c.37].

Отже, всупереч історичній дійсності він назвав РПЦ щодо Української Церкви матір’ю. Але ж не з Росії Україна приймала Християнство, а навпаки – Московщина з України, коли тут Христова віра вже була два століття.До 1988 р. про патріарха Мстислава на території України було відомо не багато. З тієї грубої критики, яка лунала на його адресу й на адресу його славного дядька Симона Петлюри, з джерел радянського пропагандистського апарату, можна було зробити висновок, що йдеться про людину великого масштабу. Тільки великих людей з української діаспори, які становили серйозну загрозу для існуючого тоді режиму, критикували так люто. Ясно, що правдивої інформації про громадську і церковну діяльність владики Мстислава не було [40, c.28].

Вперше про нього стало відомо в Україні з передач західних радіостанцій в той час, коли в СРСР у 80-х роках наростала балаканина навколо фальшивого «ювілею» 1500-річчя заснування міста Києва, Захід і особливо українці, які тут жили, ґрунтовно і солідно готувалися до правдивого ювілею – 1000-ліття Хрещення Київської Русі. На території України про цей ювілей також говорилося, але якось крізь зуби – з боку офіційних представників режиму, або ж пошепки і з надією – з боку християн і взагалі від народних людей. Багато хто цілком слушно підозрював, що гамір навколо так званого «1500-річчя Києва» був умисне зчинений, щоб протиставлятися, відволікти увагу народу від святкування 1000-річчя київського християнства [40, c.28].

І ось, напередодні 1988 р. в репортажах «Голос Америки» й по радіо «Свобода» все частіше лунав голос митрополита Мстислава, як і деяких інших видатних церковних представників української діаспори [ 26, c.34-35].

Проте, на Заході все ж таки відсвяткували 1000-річчя хрещення України-Русі. Віруючі українських національних церков – автокефальної, православної і греко-католицької – зібрали кошти зі своїх заощаджень і у Лондоні відкрили пам’ятник тому, хто запровадив Християнство на Русі - князю Володимиру Святославичу. На відкриття пам’ятника з’їхалися представники двох конфесій – православної і греко-католицької на чолі з митрополитом УПЦ в США Мстиславом і митрополитом УГКЦ Мирославом Любачівським. Вони з гордістю відзначили досягнення українських християн за кордоном, але з болем у серці доводилось говорити про те, що на Україні обидві українські церкви безбожницька комуністична влада заборонила, віруючим накинула чужу віру, яка з егоїзмом вирішила святкувати тисячолітній ювілей хрещення в Москві і Ленінграді, де тисячу років тому хрещення ще й не снилось. І хоч учасники торжеств згодом поїхали до Києва, але там так і не заглянули чесно у вічі нащадкам русичів, не заговорили до них їхньою мовою [38, c.27].

Проповіді митрополита можна було почути на трансляція, на радіохвилях із Саут Баунд Брука, центру української православної митрополії у США, з потужним закликом владики Мстислава: «Об’єднаймося, подивимось один одному в очі, станьмо перед Богом і помолімось йому за визволення України. Голос був сильним і натхненим, схвильований і чистий. Відчувалося, промовець не читав з аркуша, а проповідував з серця. Слово його було логічне і послідовне, сказане досвідченим промовцем і збудоване професійно, за правилами ораторського мистецтва, витримане в дусі церковної гомілії. Суто богословські і історико-церковні моменти владика Мстислав часто поєднував з фактами історії України, далі нашої Церкви, майбутнього українського народу» [40, c.35].