Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча
Щодо конкретних міжцерковних конфліктів в Україні, то владика Хризостом був також відвертим: «У тому, що в Ук¬раїні спалахнула війна між православними і греко-католи¬ками, винна Російська Православна Церква. У 1946 році її ієрархи пішли на повідну у світської влади і ліквідували Греко-Католицьку Церкву. Це була незаконна акція ... Ні тоді, в 1946 році, ні сьогодні Російська Православна Церква не думала про долі мільйонів простих віруючих, а вірнопідданськи допомагала безбожному режимові творити сваволю. ... Якби я був архієреєм в Україні, і греко-католики на моїх очах захоплювали б храми, я не протистояв би цьому. Це — розплата» [21, с.12]. І це, певною мірою, не просто фраза, це — позиція, принцип християнина за вірою, а не за формою.У чому ж суть тієї смертельної небезпеки, яку вбачає Ро¬сійська церква у відділенні від неї Української? Передусім, на поверхні лежить звичайний меркантильний інтерес. Свідо¬містю українського народу поволі оволодівають висновки, зроблені ще Іваном Франком. Політична несамостійність якоїсь нації означає, «що вона мусить без опору дати визис¬кувати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного» [54, с.144-145]. Це цілком стосується залежності Української церкви від Московського патріархату.
Україна, територія якої майже в 30 разів менша від терито¬рії Росії, навіть 1988 р., тобто ще до початку релігійного ре¬несансу, мала 3971 парафію, що майже в 2 рази більше, ніж в усій Російській Федерації, де їх налічувалося лише 2062. Загальновідомо також, що українські парафії значно багатші й щедріші від російських, та й темпи приросту релігійних гро¬мад в Україні набагато вищі. Так, у серпні 1990 р. Україна мала (причому без тисяч парафій УГКЦ й УАПЦ) 6505 пра¬вославних громад, тоді як Росія на початок 1998 р. — трохи більше 2,5 тисяч! Звісно, втратити без опору 2/3 своїх вірних — для РПЦ дошкульна втрата. На початок 1998 р. РПЦ у самій Росії мала близько 7,5 тис. парафій, а в Україні на¬лічувалося в УПЦ МП 7386 громад в УПЦ КП — 1901 і в УАПЦ — 1063. Окрім того, УГКЦ мала 3151 громад. Тобто, православні в Україні, навіть без греко-католиків, мали 10350 парафій, 109 монастирів, 30 духовних навчальних закладів. Це далеко більше, ніж в Росії, чи в якійсь іншій православній автокефалії [27, с. 599].
Отже, з відділенням Української православної церкви кардинально змінилася б вся геоконфесійна і геоцерковна ситуація подібно до зміни геополітичної з утворенням не¬залежної Української держави, причому із значним її зміц¬ненням.
Нерозділеність РПЦ і більшої частини УПЦ сприяє збере¬женню російських імперських оманливих стереотипів та зв'язків, адже статут РПЦ зареєстровано в Міністерстві юс¬тиції Федерації, а Патріарх церкви є громадянином Росії. Відтак РПЦ, на відміну, скажімо, від Апостольської столиці католицизму, функціонує не як міжнародна організація з погляду цивільного й державного права, а як російська, оскільки відповідає і керується законами Росії. В такий спосіб у менталітеті українців підтримуються уявлення про так зва¬не єдине руське православ’я, єдину східнослов'янську куль¬туру, спільні корені тощо. Формується враження, що ніби РПЦ і УПЦ, власне, і ділити було нічого. Перебираючи на себе всю духовну традицію Київської митрополії, її самостійний се¬мисотлітній шлях при цьому не згадують, натомість підкреслюється тисячолітній шлях Російської церкви. Віруючі навіть у часи існування СРСР називалися не інакше, як православна всеросійська паства [27, 602].
Водночас такі хибні судження супроводжуються неодмін¬ним обливанням брудом непокірливих «українських роз¬кольників», «уніатів» та «автокефалістів». Зауважимо, що релігійний шовінізм російських церковників досягає своєї мети: світ починає дивитися на українських ієрархів та віру¬ючих очима Москви. Так, у громадській думці світової спільноти за українськими помісними православними церквами створюється імідж нетерпимих, агресивних уніатів чи автокефалістів, які нібито прагнуть розтерзати Тіло Христове — єдину Апостольську православну церкву.
Противники УАПЦ твердили, що вона неканонічна, а значить, її патріархія не має права на існування, Але світовий досвід переконує, що патріархат може творитися тільки за згодою всієї церкви – архієреїв, священиків, мирян та патріархів Вселенської Церкви. У червні 1990 р. відбувся Собор УАПЦ. В ньому взяло участь 7 єпископів, 200 священиків, делегати мирян з усіх земель України – всього 700 чоловік.
Ставши Патріархом, Мстислав намагався налагодити добрі сусідські стосунки з патріархатом Російської Православної Церкви. Коли Архієрейський Собор обрав патріархом Московським Олексія II, він надіслав йому вітальну телеграму, але відповіді не одержав. «Мабуть, Московський патріарх не знайомий з правилами етики, засадами чесної дипломатії», – з сумом відзначив Патріарх Мстислав [46, c.28].
20 жовтня 1990 р. Патріарх УАПЦ Мстислав прибув до Києва. Його прибуття викликало занепокоєння у Московській патріархії та Українському Екзархаті УПЦ. 25-27 жовтня 1990 р. у Свято – Андріївському монастирі в Москві зібрався Собор Російської Православної Церкви, який визнав самостійність УПЦ. Але ця самостійність зводилась до того, що настоятель УПЦ обирається українським єпископом, але «благословляється святішим патріархом московським і всієї Русі» [48, с. 269].