Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча

Понад 40 днів тривало перебування в Україні святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава. Поїздка в Україну, на думку владики, мала велике значення для усвідомлення і аналізу ситуації, організаційного оформлення структур УАПЦ.

Посилаючись на складну ситуацію в українському православ’ї на порозі XXI століття і оглядаючись на події 1980 – 1990-х рр., деякі релігієзнавці висловлювали думку, що «Всеукраїнський Православний Собор УАПЦ 5 – 6 червня 1990 року зробив фатальну помилку, обравши першим патріархом України 92 – річного старця – митрополита УПЦ у Сполучених Штатах Америки Мстислава» [51, с. 33].

При цьому релігієзнавці наводять дані, чому не треба було обирати Мстислава на патріарха в такий складний і переломний період історії України:

1)він не мав ні українського, ні рядянського громадянства;

2)він був громадянином країни, яка, згідно з думкою переважної більшості людей, вороже ставилася до України та інших республік і країн радянського блоку;

3)він був племінником Симона Петлюри, постать якого багаторічна радянська пропаганда робила пугалом, очорнювала найчорнішими фарбами;

4)він не був «природженим монахом», з яких звичайно формується ієрархія будь-якої православної Церкви, а прийшов до єпископства з секулярного середовища, з активної політичної діяльності;

5)він був надто старий, щоб навіть у незалежній Україні, але ще повних рудиментарних плям свого колоніального минулого і свого рабського становища, в московському комуно-більшовицькому ярмі, очолити всенародний Рух за відновлення справжнього українського християнства, українського православ’я [51, c. 33].

Треба сказати, що ці аргументи не надумані, не суб’єктивні, не упереджені. Вони часом лунають від людей, які глибоко шанують патріарха Мстислава як людину. Так, з точки зору формальної логіки ці аргументи бездоганні. Проте, з іншої точки зору, не формальної, так судилося, так мало бути.

На початку травня 1992 р. Патріарх Мстислав вирушив до Константинополя з офіційним візитом. До складу делегації увійшли митрополит Переяславський та Січеславський Антоній, архієпископ Вашингтонський Антоній і редактор «Єпархіяльних відомостей» з Великої Британії професор Святомир Фастун [46, c.30].

Патріарх Мстислав передав Вселенському Патріархові звернення архієрейського Собору УАПЦ з проханням створити спеціальну комісію для вивчення стану справ в Україні і затвердження євхаристійного єднання між двома церквами.

Делегацію УАПЦ було запевнено, що Синод Константинопольської церкви створить таку комісію, яка прибуде в Україну для вивчення питання. Ієрархи УАПЦ запропонували відрядити до Києва постійного представника Вселенської Церкви, за прикладом римо-католицьких купців. Патріарх на це погодився і на прощання сказав, що «Ви не переживайте, що немає між нами євхаристочного єднання. Але ви є в нашому серці, і я вірю, що скоро ми будемо служити разом» [13, c. 2].

РПЦ негативно поставилась до автокефалії УПЦ. Архієрейський Собор РПЦ, розглядаючи 30 березня – 4 квітня 1992 р. подання Собору УПЦ про надання їй повної автокефалії, переніс це питання на розгляд помісного Собору УПЦ, який відбувся 1995 р. Про результати Собору УПЦ розповів згодом Патріарх Філарет. Зокрема він наголошував, що «Собор проходить під гаслом «єдиної і неділимої», і під тиском російського патріархату. Він поставив на меті зберегти структуру УПЦ за будь-яку ціну. І тому Собор відбувався з порушенням статуту і порядку денного. Від українського, єпископату слово надавалося лише тим, що виступав проти незалежності української церкви, єпископу Кіровоградському Василю, архієпископу Вінницькому Федосію, депутату Верховної Ради України, митрополиту Агафангеку» [11, c. 2].

Сам же Собор РПЦ зупинився не стільки на розгляді особи митрополита УПЦ Філарета, а згодом на становищі Української Церкви в цілому. Ієрархи РПЦ розпочали підступну кампанію проти митрополита Філарета і патріарха Мстислава Скрипника, і вирішили розправитися з автокефалією. Проти них була спрямована компанія наклепів і цькувань за допомогою засобів масової інформації, їх звинувачували в усіх мислимих і немислимих гріхах – співробітництві з партійними структурами, КДБ, в порушенні чернечої обітниці. Виникало питання: якщо такі вчинки були відомі патріархії раніше, тоді чому про них ієрарху тоді не говорили, а обнародували досьє лише тоді, коли постало питання подання незалежності УПЦ, тобто автокефалії. 27 травня 1992 р. більшість ієрархів УПЦ (з усіх 23-х) висловились проти автокефалії [51, c.31].16 червня 1992 р. з’явилася заява Президії Верховної Ради України, де проблеми церковного життя дістали певне політичне зрушення. Тут висловлювалась підтримка тій частині православних в Україні, яка відстоювала незалежність українського православ’я, насамперед УАПЦ, а також митрополитові Філарету та його прибічникам. 23 червня 1992 р. керівні діячі УПЦ і УАПЦ, група народних депутатів Верховної Ради та представники громадськості утворили Комітет захисту українського православ’я.