Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча

Після поразки української революції і еміграції Симона Петлюри до Франції, його дипломатичний кур’єр Степан Скрипник потрапив у табір для інтернованих у Польщі. Деякий час він перебував на Волині і Галичині, які знову опинились під польським урядом, працював у системі кооперації, навчався заочно у Варшавській школі політичних наук. У 1930 р. був обраний до польського парламенту – сейму, де захищав права українців та рідну школу, прадідівську православну церкву, брав активну участь у церковному житті православних християн Волині і Холмщини. Багато уваги приділяв справам Автокефальної Православної Церкви, очолюваної митрополитом Діонісієм Валединським [15, с. 12].

Степан Скрипник у 1922 р. брав активну участь у підготовці і проведенні з’їзду волинського духівництва і мирян у Почаївській лаврі, де богослужіння проводилося російською мовою. У 1927 р. багатолюдний з’їзд духівництва і мирян відбувся в Луцьку. Делегати домагалися українізації церковних відправ і адміністрації Волинської єпархії та духовного її очолення єпископом – українцем [40, с. 189].

Нова хвиля національно-визвольного руху прокотилася по Волині у 1933 р. 10 вересня, у цей день церковного вшанування преподобного Іова Почаївського, до православного монастиря прибуло понад 20 тисяч прочан, серед них понад 5 тисяч молоді. Зійшлися вони, щоб рішуче зажадати від вищої православної церковної влади у Польщі, що перебувала на той час у руках старої промосковської ієрархії, українізації церковного життя на Волині, Поліссі і Холмщині. Прочани виявили гідну подиву дисциплінованість і послух провідникам руху, серед яких був професор І.Власовський і посли у польському парламенті – протоірей М.Гележинський, С.Скрипник та М.Бура. Після закінчення церковних відправ, коли єпископи поверталися до митрополичої палати, на лаврській дзвіниці замайорів шестиметровий синьо-жовтий прапор з хрестом, а побіч дороги молодь розгорнула понад 40 транспарантів з написами: «Українцям – український єпископ», «У рідній церкві рідна мова», «Протестуємо проти знущання Москви над УАП Церквою на Україні» тощо [48, с. 115].У супроводі хоругв і транспарантів прочани зійшлися на лаврський майдан, де відбулося народне віче, яке прийняло звернення до ієрархів Православної церкви в Польщі. У ньому були перелічені основні вимоги православних українців. В результаті цих подій православні церкви Польщі напередодні Другої світової війни вже мали двох українців-єпископів, своє представництво в митрополичій та єпархіальній радах, духовну семінарію у Кременці з українською мовою викладання, Науково-Богословське Товариство ім. митрополита Петра Могили в Луцьку, Український Науковий інститут у Варшаві. Степан Скрипник обирається постійним членом президії Товариства ім. Петра Могили і головою товариства «Українська школа» в Рівному [40, с. 190].

Взимку 1938 р. в багатьох селах Волині, зокрема у прикордонній смузі з СРСР, польські власті намагалися силою навертати православних українців на католицизм. При цьому державні чиновники, а також службовці прикордонних застав з «Корпусу охорони пограниччя», застосовували шантаж, насильство, репресії та залякування населення. Вони оголосили, що у прикордонній смузі можуть мешкати тільки поляки та католики, а православні українці будуть виселені. 17 грудня 1937 р. в Лановецькому костьолі Кременецького повіту окупанти влаштували урочистості з приводу переходу 116 місцевих селян с. Гриньки з православ’я у латинський обряд. У розрекламованій події вирішив узяти участь посол польського сейму Сергій Гнатишенко, проте місцева влада заборонила йому перебувати у прикордонній зоні. Покидаючи «урочистості», посол був вражений тим, що учасники переходу в католицизм заявили: «Запевняємо вас, пане посол, що метрики польські нам можуть видати, але душі наші залишаться православні і українські». З цього було зрозуміло, що не релігійні переконання стали мотивом переходу в католицизм, а місцева команда «Корпусу охорони пограниччя», яка йшла в авангарді цієї акції і не дуже перебирала засобами у досягненні своєї мети [48, с. 16].

У зв’язку з цим посол сейму Степан Скрипник 1 лютого 1937 р. вніс інтерпеляцію до Міністерства внутрішніх справ, гостро засуджуючи насильницьке навертання православних у католицьку віру та вимагаючи пояснення причин цього свавілля. З лютого 1937 р. він вніс протест проти заборони уряду провести Собор Православної церкви в Польщі. Уряд змушений був розглянути це питання й дати дозвіл на проведення собору [6, с.2].

Навесні 1938 р. поляки посилили кампанію навернення українців на римо-католицтво, зокрема на Холмщині і Підляшші. Починалося все з погроз, вимог до православних священників проповідувати польською мовою, закривали церкви. Вже в червні польські власті перейшли до відкритого насильства, яке своєю брутальністю було одним з найжорстокіших переслідувань християн в їхній історії. Серед поляків організовувались різні товариства «охорони східних теренів», які на своїх зборах виносили ухвали про те, щоб релігійні навчання в школах проводили виключно польською мовою, тільки польською відправляти богослужіння, виступати з проповідями. Проти полонізації богослужінь рішуче виступило православне духівництво, віруючі. Триденною голодовкою проти руйнувань церков на Холмщині та Підляшші запротестував Собор під керівництвом митрополита Діонісія і сімох православних єпископів, який відбувся в липні [9, с. 4].

1938 р. християни України відзначали 950-ліття хрещення Руси - України. До виконавчого комітету, який займався організацією святкувань, входив і Степан Скрипник. Багатолюдні святкування відбувалися в містах і селах усієї Волині, зокрема, 12-15 серпня у Володимирі-Волинському [11, с. 38].