Патріарх Мстислав Скрипник: портрет релігійно-церковного і громадського діяча

25 – 27 червня 1992 р. обидві церкви провели об’єднавчий Собор, який постановив об’єднати Українську Православну Церкву і Українську Автокефальну Православну Церкву в єдину Українську Православну Церкву Київського патріархату, визнавши її правонаступницею УПЦ та УАПЦ [27, c. 604].

Об‘єднавчий Собор заявив, що головою УПЦ Київського патріархату вважає Патріарха Мстислава (Скрипника). Враховуючи його постійне перебування за межами України, а також його вік (94 роки), що ускладнює керівництво церквою, Собор встановив посаду заступника патріарха Київського Патріаршого Престолу та затвердив на ній митрополита Філарета [51, c. 31].

До православних віруючих України Всеукраїнський Православний Собор звернувся з Посланням, в якому наголосив на тому, що одностайно прийняв рішення припинити релігійний розбрат, який існував між православними християнами а Україні, осудив будь-які спроби розколу і ворожнечі на релігійному ґрунті, від якого б вони не походили. Мовами богослужіння в УПЦ Собор проголосив церковнослов’янську та українську [48, c.4].

Українська Православна церква Київського патріархату, заявив Собор, є прямою правонаступницею церкви св. Андрія Первозданного, св. Рівноапостольного князя Володимира і правонаступницею древньої православної митрополії в Україні. Українська Православна Церква Київського патріархату продовжувала традиції України – Русі [33, c.53].

Священний Собор УПЦ КП благословив незалежну Україну і закликав «усіх людей доброї волі бути вірними чадами незалежної української церкви та добрими громадянами нашої держави – України» [47, c.49].

26 травня 1992 р. Всеукраїнська конференція духовенства та мирян «На захист канонічних прав Української православної Церкви», що зібрала в Республіканському центрі культури та мистецтва понад 2000 церковних служителів та мирян, засудила пряме втручання Московської патріархії у внутрішні справи УПЦ. Учасники конференції звернулись до Вселенського Патріарха Варфоломія підтримати рішення про скасування акту передачі Київської Митрополії Московському патріархові 1686 року [6, c.4].

Патріарх Мстислав під час розгортання вище сказаних подій перебував у США. 1 липня 1992 р. він прибув до Києва, щоб безпосередньо взяти участь у процесах створення Церкви об’єднаного українського православ’я. Відбулася розмова з Президентом України Л. Кравчуком, обговорювалися питання зміцнення Української Православнї Церкви та її Київського патріархату. Патріарх Мстислав запропонував провести надзвичайний Собор УПЦ, щоб утвердити позиції церкви та консолідації її сил. Він благословив об’єднання двох найбільших українських церков: УАПЦ і УПЦ в одну Українську Православну Церкву [46, c.32].

Можна було мати ілюзії про порозуміння Патріарха з Урядом України, якби не було зрозуміло, як уряд ставитися до «незалежного Патріарха» і як діють ті радники, які ще вчора воювали з ним відверто.

Зрештою, першому Патріархові в Києві не знайшлось приміщення для житла і йому запропонували номер в готелі «Україна». Без постійних помічників, без необхідного патріархального апарату, без особистого лікаря, який необхідний людині такого маштабу і такого віку, і взагалі, готельна епопея віщувала, що місцем проживання Патріарха Мстислава залишаються Сполучені Штати Америки [40, c.39].

Слід згадати, що у Скрипника був великий досвід легітимної співпраці з різними властями і різними людьми. Він звик ставитися до високопоставлених осіб з належною повагою і відповідною довірою. Рівень його пошани до влади прирівнювався до американських стандартів, і дотримуючись принципу духовної незалежності Церкви, він завжди віддавав належне порозумінню з владою [16, c.5].

Небагатьом людям доводилося потрапляти в ситуацію такого важкого вибору. Усі прагматичні політичні сили тиснули на Патріарха в напрямку примирення з доконаним фактом. Багатьом навіть не уявлялося, що можна було шукати іншого виходу, і майже всім було ясно, що «не віддавати ж десантові» Української Церкви разом з усім її майном. Одним здавалося, що Патріарх стоїть один проти всіх через амбіції, іншим здавалося, що він не досить розуміє «складність політичної ситуації» [16, c.5].

Його не пустили в Почаївську Лавру, в церкву св. Юра і навіть на могилу Т.Г. Шевченка в Каневі. Проте він не здавався. Він не уникав безнадійних ситуацій [16, c.5].Місія Патріарха в країні, де не розуміють, що Церква є необхідним творчим елементом нації, поступово доносити до свідомості, що Церква представляє найвищу інстанцію на Землі, що супроти мінливості сильних світу вона має бути єдиною нерозмінною у своїй суті.