Українська мова у часи української державності і бездержав’я
повні, нерозлиті губи («До джерел»).Центральною фігурою таких метафор у ліричних віршах поета досить часто є саме хлопчик — спогад про своє дитинство — у вигляді або соняшника, або абстрактного розуму: В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці («До джерел»).
На персоніфікованій ознаці будуються не лише розгорнуті, але й прості метафори типу «Солом’яні брилі хати скидали, І синій жаль світився в їх очах» («До джерел»); «Сплять хати у нічних сорочках, Сплять повітки — стиляги в червоних» (там же); «Смиче хмарку лелека за поли й дітям щастя вишневе несе» («Київське небо»). Здебільшого Драчева метафора зорова. Але її можуть доповнювати смакові, одоративні, дотикові враження:
Одягни мене в ніч,
одягни мене в хмари сині
І дихни наді мною
легким лебединим крилом.
Пахнуть роси і руки.
Пахнуть думи твої дитинні.
В серці плавають лебеді.
Сонно пахне весло («До джерел»).
Метафори, розраховані на слухове, нюхове й дотикове сприйняття, не обов’язково вплітаються в розгорнуті персоніфікації. Поет щедро вживає їх самостійно як окремі мазки на почуттєвому або пейзажному полотні: «Тільки плач на мене йде ордою» («До джерел»); «Гроза над Тбілісі кованих коней виводить» («Корінь і крона»); «Б’ють кропом у ніздрі осінні базари» («До джерел») та ін.
Метафора І. Драча часто заступає і звичайне порівняння, і навіть епітет. Не можна сказати, що поет зовсім уникає епітетів. Навпаки, він уперто шукає найвдалішого за змістом прикметника або й кількох, вишиковуючи їх поряд з іменником або з’єднуючи в композити: «Погляд допитливий, виразний, соколиний» («Драматичні поеми»); «Моє серце баске, необ’їжджене серце моє» («До джерел»); «В оцих вихройдучих, гудучих Таврійських степах» (там же).
Сміливість — це ходіння по гірській стежці над прірвою. З одного боку — неприступна скеля, з другого — бездонне урвище. Такі контрасти властиві більшості поезій І. Драча: високі слова сусідять із зниженими, фольклорний мотив, якщо він не пронизує весь твір, раптом обривається сучасним прозаїзмом. Ні, не можна назвати цю поезію спокійною рікою; навіть при повній тиші і спокої чекаєш несподіваного пориву вітру. Причина внутрішньої напруженості вірша І. Драча в постійному переплетенні високої (але ніколи не патетичної) лексики із зниженою, абстрактної з надто конкретною, побутовою, фольклорної з просторічною. Ці лексичні струмені не тільки взаємно доповнюють один одного, але й завдяки близькому розташуванню примножують свою експресію. У цьому й полягає насамперед синкретизм образної системи поета. Так, про високі поняття, які одвічно цінуються людьми, навіть оточені певним ореолом таємничості, він розповідає при певному стилістичному задумі навмисне приземленою, побутовою мовою. Якщо у вірші «Пам’яті Василя Земляка» символ таланту — крила — вжито у прямому його розумінні і він уведений у пісенно-урочистий контекст (Бажаю вам, люди, найвищого злету! Тримайтеся крилами крил, щоб пірнути до сонця у незбагненну висоту), то в новорічній поезії «Крила» зображено парадоксальну ситуацію: людині дістався талант, але ні вона сама, ні її оточення не знають, як ним скористатися: