Українська мова у часи української державності і бездержав’я

В. Стус — поет гніву. Він кидає презирство у вічі своїм катам, але суворо картає і своїх земляків, які байдуже ставляться до долі України: байдужі земляки, душ спресованих мерзлота вічна, рід без’язикий, німі раби, сном окриті та ін. Удається поет до церковнослов’янізмів (днесь, тать, глас), насичує свої твори міфологізмами — переважно власними іменами (Волос, Сварог, Харон, Антей, Атлант).

Як зауважує Ю. Шевельов, «співучість у Стуса природна, стихійна, але вона суворо контрольована. Там, де вірш може стати сентиментальним, він її рішуче обрубує, і його ритми стають колючо-дисонантними. Його сліз світ не повинен бачити. Поет-бо живе в «падолі без’язиких сліз» 1.

Природно, що порівняння в поета-в’язня не дуже радісні: «і син біжить, як горлом кров біжить» («Наснилося...»); «Гойдається вечора зламана віть, мов костур сліпого, що тичеться в простір» («Гойдається...»). Те саме стосується й метафори»: «Як мені небеса болять, коли я їх не чую» («За читанням Ясунарі Кавабати»). Поет полюбляє повтори — це ніби цвяхи, якими він надійно прибиває думку, образ:

І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути —

у цьому полі, синьому, як льон («У цьому полі...»).

Є у В. Стуса неологізми, або авторські оказіоналізми. Деякі з них викликані посередництвом Т. Шевченка між Біблією і сучасністю; так, образ мечів, «острих обоюду», породив появу виразу обоюдожалий край; виразними авторськими неологізмами є слова серцеокий, розпропащий, стобіль та ін.

Поет виймав із пам’яті у свої твори рідкісні слова: щовб «круте верхів’я гори» («Аж туди, де не ступали ще людські сліди, з щовба на щовб» — «Крізь сотні сумнівів»...), знебути «втратити», «перейти в небуття» («Твоє життя минуло й знебуло» — «Твоє життя...»), басаманити «робити смуги» («і синню тяжкою в осінній пожежі мій дух басаманить» — «Гойдається вечора зламана віть...»), кушпела «збита пилюка» («Шалена вогненна дорога кипить — взялась кушпелою» — «Гойдається...») та ін.

Дмитро Павличко тяжіє до традиційних форм у поезії. Проте за філософським осмисленням життя з його суперечностями — добро і зло, любов і ненависть, світло і пітьма — він у 60-ті роки входить у коло сучасних йому поетів.

Традиціоналізм Д. Павличка виявляється в увазі до рими; він чи не єдиний із сучасних поетів користується формою сонета. Інколи, правда, вдається й до верлібру:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя («Найдовша з усіх доріг...»).

Правда, верлібр виступає переважно тоді, коли творяться короткі вірші, пройняті наскрізь однією метафорою, схожі на японський танка:

Скинь одежу свою.

Увійди

В річку рук моїх —