Українська мова у часи української державності і бездержав’я

У зачині «Сонету за Петраркою» — «Благословен той вечір, місяць, рік» — відчувається творчий перегук з М. Рильським. Помітний вплив на лексичний склад і граматичний лад поезій І. Драча справила творчість М. Бажана. Як і його вчитель, І. Драч активно вживає слово захланний, подобається йому форма богове (за типом братове), прикметники з другою частиною -йдучий (швидкойдучий, крутойдуча, вихройдучі, кругойдучі) і под. Але головне, в чому І. Драч лексичне солідаризувався з М. Бажаном та його попередниками, — це творення неологізмів з прозорою внутрішньою формою. Однокореневі неологізми в творчості І. Драча досить рідкісні. Це хіба що такі картинні слова, як гудронитися («дорога гудрониться під яворами»), прокопитшпи («Гей віків та віків прокопитило карі навали»), вишаблювати («Вишаблює з піхов коріння цупкіші»), бурштинити («У венах підшкірних бурштинить живицю сосна»), іменник громов’я («І я спитаю: ви чом мовчите, Коли я вам підняв таке громов’я»), прикметники очистий («...щастя дивиться очисте»), колисний («1 туманом колисним війнула вона з лугів»). Але здебільшого його неологізми — це або відіменникові прикметники, утворені за типом дієприкметників від неіснуючих дієслів (слово просонцене, кайдановані руки, овогнене місто, зачеремшений соловей), або складні слова. І той і той словотвірні типи досить широко використовуються і в сучасній прозі. Улюбленими композитами І. Драча є іменники і прикметники з першим компонентом сто-: стокрилля, гучномовці стоусті, стокрилата пісня, стоболісний, клекіт стосонцевий, крило стосоте та ін. Кохається він і в зображенні відтінків кольорів; свої улюблені чорний і червоний кольори він розкладає на десятки півтонів: чорно-вогненний, вишнево-чорний, чорносонячний, огненнобровий і под. Улюблений прийом поета — вживання епітета, створеного поєднанням прикметника з наступним іменником або двох іменників, які є носіями тієї самої ознаки: корінцями рожевоколінними, принца ніжногубого, життя синьонебе.

Є Народження й Смерть — два стовпи на межі.

А між ними надії одвічні:

Комбінації стріч, і розлук, і жоржин,

Варіанти падінь і величчя («Все в цім світі відоме...») —

таке філософське credo Бориса Олійника. Між цими двома полюсами вміщує він зміст своєї поезії: героїзм і страхопудство, вірність і зрада, безкорисливість і зажерливість та інші протиставлення, до них добирає він і відповідні слова.Говорячи про вічність, не можна обійтися без публіцистичних пасажів типу: «Послухай: плани, «на грані», ракетоплани, новини екрана» («Стою на землі») або: «Обскубали романтику до фактів. Нудьга та діловитість» («Оспалі віршарі»). Очевидно, для того, щоб знизити пафос своїх філософських протиставлень, не доводити їх до грому барабанів і литавр, поет удається до простонародної лексики, позначеної домашнім спокоєм, напр.: «Із Байконура вкоськані ракети спинились в узголов’ї школяра» («Село»); «шоферюги на слово колючі» («Похорон учителя»); «Кий там чорт Проти ночі швендяти буде?» («П’ятий член трибуналу»); «Чуєш: он вони, добре влаштовані, І за всяких умов — «на коні» («Романтичне інтермеццо»); «Рвешся в бій. А кому це нада?» (там же); «Я все ж ніяк допетрати не міг» («В ті дивні дні») та ін. Найвищим мірилом чесного служіння людству є для поета селянська праця — вирощування хліба. Тому сільськогосподарську лексику Б. Олійник уживає часто: «Комбайн іще блукає в кукурудзі. І буряки, лютуючи на кузов, Погладжують натовчені боки» («Село»); «Трактори буксували, комбайни сідали в чорноземі» («Дощ»); «Снопувались дні, скиртувались роки» («Та було у матері чотири сини»); «І незвісно, кому треба більше хоробрості: Космонавту чи хліборобу?» («Про хоробрість»).

Люблячи свою Зачепилівку, поет, звичайно ж, не бачить у ній центру Всесвіту. Навпаки, для нього тісні масштаби міста, країни... Він усвідомлює себе хай малою, але частиною Всесвіту: «В цьому дивному огромі Де я? Хто я — краплина» («Світ глибокий...»); «І зморено припав до всесвіту плечима» («Мікельанджело»); «Не лякайтесь вічності. Хай іде» («Сини»); «Я всесвіту боржник! Але комусь одному — Не був. Не є. Й не буду. І на тім стою!» («Мій борг»). Метафора в Б. Олійника звучна, навіть розкотиста: «Покіль гукали дзвони мідночолі» («Сковорода і світ»); «Літа гатили копитами в брук» (там же); «Як ударили дзвони та заплакали, — небосхил загойдавсь»

(«Пальці і патрони»); «Над світом новим молоді ясени Гудуть в оксамитові дзвони» («Балада про першого»). Кохається поет у паронімах: спритно, як спринтер; і освяти і освіти; липи лапасті танцюють з каштанами; він міг, як маг, єднати береги.

Б. Олійник використовує церковнослов’янізми. Проте, на відміну від інших шістдесятників, вони в нього, як і простонародні слова, уживаються ніби зм’якшувальні прокладки між гострими істинами: піють треті, і нєсть їм кінця і начала, глаголить істину; проте зберігають вони й первісне значення (часто вживаний прикметник грядущий, іменник вседержитель у значенні «хліб»).

Миколу Вінграновського І. Дзюба назвав чарівником слова 1. Характерно, що приблизно в той самий час, коли вийшла його перша поетична збірка «Атомні прелюди» (1962 р.), побачили світ збірки В. Симоненка «Тиша і грім» та І. Драча «Соняшник». Образність поезії М. Вінграновського, як і її мова, — незглибиме і вічно рухоме море. Як пише І. Дзюба, «Навіть у найінтимніших поезіях не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось — всі і все, кому й чому він звіряється в любові, — все це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності» 2.