Українська мова у часи української державності і бездержав’я

Нарешті, в морфології відчувається східноукраїнський колорит, зокрема в дієвідмінюванні: злазю, сердюся, закусюю та ін.

Після захоплення України Червоною Армією частина письменників, у тім числі майбутніх, опинилася за кордоном. До вже згаданих В. Винниченка й О. Олеся приєднався Є. Маланюк, який у 1925 р. видав збірку «Стилет і стилос», у 1926 — «Гербарій», у 1939 — «Перстень Полікрата», у 1954 — «Площа», у 1959 — «Остання весна», у 1964 р. — «Серпень» та ін. Стилістично його поезія тяжіє до неоромантизму, хоч він більше схилявся до неокласики. Недаремно серед радянських поетів він найбільше цінував М. Рильського. Розквіт його творчості припадає на 30-ті роки, коли він практично очолював празьку поетичну школу.

Є. Маланюк був залюблений у класичну світову поезію. У його віршах трапляються ремінісценції з «Слова о полку Ігоревім», І. Франка, П. Тичини і навіть В. Маяковського, наприклад: ...Дону синього не пощастило зачерпти. Руська земле! За шолом ’янем єси; І в новій купались Каялі Воскреслі із мертвих полки; ...І йшли віки, одним ярмом закуті; О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о, ні!; На злих координатах авеню і стрітів.

З неокласиками Є. Маланюка ріднить увага до всесвітньої історії. У його віршах оживають Колумб, християнські Марія-Магдалина й Соломія, поети Сковорода, Рільке, Гумільов, Ахматова, Каліпсо, композитори Бетховен, Ліст, державні діячі Цезар, Орлик, Войнаровський, Марк Аврелій; тут же є місце й для літературних героїв: Навсікаї, Пенелопи, Фауста, Бульби, тут же сяє й «Джоконди усміх таємничий».

З усіх на світі земель Є. Маланюк найбільше любить і найбільше ненавидить Україну. Любить він її як свою нічим незамінну вітчизну, а ненавидить як край покірних гречкосіїв, що забули своє звитяжне минуле. Звідси постійне протиставлення Еллади (батьківщини мистецтв) і Риму (батьківщини законодавства і державної влади). Україну поет називає степовою Елладою: О, моя степова Елладо, Ти й тепер антична ясна; Сліпуча степова Еллада. Він же запитує в неї: Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?; Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу Проклятий край, Елладо степова? Тільки Рим з його осягненням і поширенням державності як основи суспільності міг повернути Степовій Елладі її колишню горду славу:

Хай зникне ж скитсько-еллінська краса

На припонтійськім тучнім суходолі,

Щоб вільний Рим кордоном вперезав

І поруч Лаври — станув Капітолій.

Ще виразніше про це ж промовляють такі рядки:

Котилась Русь, як перекотиполе,

Чіпляючись останніх рубежів,

Де під орлами Риму виростали

Священним плугом ґотиків струнких

Навік опанцеровані народи.

Прихильність до неокласики обмежує поета в шуканні неологізмів. І все ж вони в нього інколи трапляються. Це сколювати «обступати колом» (Хвилями околюють твій хрест), льотник «льотчик» (Льотник бомби кидає в Шанхай), радіобрех, кіновенера і под. Не оминає він і рідкісних слів типу костомара «велика кістка», приходень «прихідько», меандр «вигин» та ін.

Як син своєї доби Є. Маланюк не цурається виробничо-технічної лексики: автоматика, координати, колектор, стрателема, формула і под. Наприклад: