Українська мова у часи української державності і бездержав’я

Метафори А. Малишка свіжі, незатерті: «Ранки тихі, темносині За тобою в хату їдуть» («Дівчина з моєї артілі»); «Листопад табун вітрів заводить в сад» («Синіє темний вечір»); «Вже сонячні злитки Розливаються в небеснім горнилі» («Це було на світанку»). Епітети на перший погляд дуже прості, але вони настільки пройняті українською ментальністю, що надають поезії А. Малишка національного колориту: очі хороші, молода тополина, ясна далина і под. Деякі з них несуть на собі заряд осудження певних соціальних явищ: сонцесяйні доноси, доморощені злі дантеси та ін.Любить А. Малишко користуватися здвоєними іменниками, один з яких, здебільшого, виконує також означальну роль: грім-луна, ніч-недрема, краплі-прилипці, дим-туман, яр-зерно, зелень-куга, місяць-звіздар, жар-краватка, шум-відгомінь, огні-потоки та ін.

Не цурається поет регіоналізмів, зокрема й західноукраїнських: маржина, плай, трембіта, турма, чічка, полонина, киптарик та ін. Проте є в нього й росіянізми, які, очевидно, А. Малишко вважає за такі, що прийшли в українську народну мову з російської, а отже, прийнятні й для літературної: скороговорка, к баяністу, границя, ізба. Не завжди ладнає поет з наголосами. Тому знаходимо такі рими: трава — курява, ланкові — розмові, тривожити — сіножаті. За рушник вишиваний А. Малишкові дорікав А. Рильський: вишиваний Андрію, вишиваний.

У Західній Україні нашу поезію, а разом з нею і спільноукраїнську літературну мову плекав Богдан-Ігор Антонич. Критики відзначали, що перші поезії Б. Антонича позначені боротьбою з мовою. Проте уже в першій виданій збірці — «Привітання життя» (1931) — цього не видно. Виявляється формалізм, особливо в нагнітанні алітерації типу:

П’яне піано на піаніні трав

вітер заграв.

Спіють дні все менші, нерівні,

піють по півночі півні

і

ості, осокори,

рій ос

і ось

вже осінь

o

осінь

і но

нь («Осінь»).

Алітерації в Б. Антонича перехлюпують через край: Шумить життя журливе жовте жито; Лисніє липовий липневий місяць, липучий і лискучий...; Над морем в хмарах марить чорна галич і под.

Про оригінальність метафори Б. Антонича прекрасно сказав Д. Павличко: «Антонич творить свої весняні метафори з такою ж нестримністю і непомітністю в зусиллях, як дощова квітнева ніч творить першу зелень моругів і беріз. Світанкова прозорість Антоничевого слова переходить у недотикальну ясноту дня. Його метафори, як гірські долини: недалека і різка лінія овиду, але в просторі більше туги за крилами, ніж у степовому роздоллі» 1. Є в його поезії і відгомін східноукраїнської народної пісні: «Віє вітер, віє буйний, віє за горою» («Коломийка про весну»).