Українська мова у часи української державності і бездержав’я

Бо скільки б ми не загинали пальці, —

XX вік! — а й досі де-не-де

Трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно таке?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж люди, все у них людське,

Але душа ще з дерева не злізла —

це Ліна Костенко, поетеса зі своїм філософським баченням сучасного їй світу у його зв’язках з минулим. Її голос вирізняється з-поміж голосів інших талановитих поетів. Вона використовує народнорозмовне джерело, лексику своєї доби, вдається до мистецької сфери, не цурається церковнослов’янізмів, добре знаючи староукраїнську літературну мову, доречно використовує її елементи в творах на історичну тематику. І звичайно ж, мова фольклору — вона присутня скрізь!

Серед локально вживаних слів є у поетеси такі, як тужаночка «печаль», кегура «густий туман у горах», засвіта «удосвіта», проз «мимо», шалиган «шахрай», карахонька «вид маленького гарбуза», упростяж «цугом» та ін. Відчуваються суто народні інтонації: «З наскока тут не мона» («Маруся Чурай»); «В такій біді ніхто вже не порадько; Весна укинулась в листочки» (там же) та ін. Лексика нашого часу представлена такими сполуками, як Мчимося по космічній трасі або ж одяганням старого в нову одіж — старі хатки в солом ’яних скафандрах — «Колись давно». Про фольклор уже йшлося: він зринає часто, але ненав’язливо: то раптом як віддалена імітація голосіння (Ой роде мій, родоньку!), то як уривок із купальської пісні (Ой да на Івана, ой да на Купала котилася моя зірка да із неба впала — «Ой да на Івана...»), то як типовий словесний атрибут казки (Прилетіли твої фото у вирій — не за тридев’ять земель, а за тридев’ять років — «Фото у далекий вирій»). Серед церковнослов’янізмів трапляються не тільки окремі слова (храмостроїтель, воїтель, не взискуй), а й цілі вислови (творящий добро блажен; вірую у віру, юже предаша нам отці).

Прагнучи гармонії людських стосунків, поетеса використовує мистецьку лексику, особливо з галузі музики (симфонія життя, місячна соната, скрипка Страдіварі, «Апасіоната») та живопису і найпрославленіших його колекцій (музей Прадо, Лувр, Ермітаж, Роден, рафаелівська Мадонна та ін.).

Л. Костенко має пристрасть до тропічної лексики: лотоси, пальми, мигдаль, фламінго і под.Епітет у поетеси — фігура не часта, але дуже виразна (лляний дідок, пам’ять сива); інколи він повторює означуваний іменник: «Тут сосни соснові, берези березові, і люди людяні тут» («Древлянський триптих»). Метафора будується переважно за антропоморфічним принципом: «І маслючків брунатні карапузики з дощами в шахи грають у траві» («Древлянський триптих»); «Пограбувавши золоті хороми, вітри в гаях ділили бариші» («Чумацький шлях»). Л. Костенко час від часу використовує пароніми: дебелі дебіли; постійні струси, постійні стреси, погані праси, немає преси («Пансіонат «Форель»).

Мова поетеси лаконічна, вона часто вдається до називних речень, особливо на початку вірша: «Будяк. Стерня. Пустоширокий степ» («Чумацький шлях»).

Рима у Л. Костенко багата, розкута, інколи навіть несподівана, наприклад: Галілей — Але й; Угорські — гори ці.

Усі ці мовні ознаки характерні й для історичних творів поетеси. І все ж у них є певні характерні особливості. Так, в історичному романі «Маруся Чурай» старанно добираються фразеологізми, незвичні для наших часів: Роти в людей як верші; Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки — одна в пранні, а друга на мені; Мені таку невістку ані на оч. Використовується уривок із щедрівки (Ой на річці, на Йордані, Там пречиста ризи прала), дієслова часто виступають у формах, наявних у наддніпрянських, слобожанських і південноукраїнських говорах (ходе, відходе, огорта).