Українська мова у часи української державності і бездержав’я

У Антонича свіжі й несподівані епітети: розгойдані очі, срібна смерть, спілий місяць та ін. Сміливість поета в римуванні можна порівняти хіба що з Сосюриною, наприклад: передер — зі щерб, зорі — поріг, колодязь — мохом, дерев — роздере, вив — кривд, ковалі — слів, дня — князь, буквар — трава; є в нього навіть відомий сосюринський каламбур сонце — сон цей. У галузі лексики варто звернути увагу на певне замилування морською термінологією: матрос, тайфун, корабель, таверна, пристань, море.

Б. Антонич намагається писати спільноукраїнською літературною мовою і досягає в цьому неабияких успіхів. Проте трапляються в нього й галицизми: стрільно, грунь, говда, дітвак, вориння, кичера, сальва, двигар, а подекуди й полонізми — обоятний п. obojętny «байдужий». На той час Галичина не позбавилася ще остаточно потужного в свій час москвофільського впливу. Є у поета такі слова, як волокита, ожидання, ланцюга поодинокі звена і под. Неологізми нечисленні. Зокрема, це такі слова, що могли бути і в побутовому мовленні, але їх не фіксує «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського та С. Недільського: змагун «той, хто змагається».

Як і всі західноукраїнські письменники, Б.-І. Антонич не цурається активних дієприкметників (сплячі, дрижачий), вільно утворює — у наш час уже поширені — пасивні дієприкметники від зворотних дієслів (розсміяний); форми родового множини від абстрактних іменників середнього роду на -ння у нього звичайно приймають закінчення -ів (змаганнів, питаннів), інколи майбутній аналітичний час утворюється за моделлю буду + -в (буду тобі грав пташиний тьох — «Пісня бадьорих бродяг»).

Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго. Відчувається якесь навіть піднесення в оспівуванні давніх (М. Бажан, «Данило Галицький») і новітніх подвигів (М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський, О. Ющенко, Д. Білоус та ін.).Сталінська епоха розметала людей по світу, у тому числі й письменників. В еміграції розквітла творчість Юрія Клена (Освальда Бурггардта), поета, що в 20-ті роки належав до грона неокласиків. Проте на відміну від своїх колег він був яскраво виявленим епіком. Його камерна поезія також позначена особливостями епічного напряму: історичністю, зв’язком зі світовим класичним мистецтвом, опорою на традиції української класичної літератури, в тому числі барокової. Якийсь час, особливо в період не баченого раніше піднесення української літератури в 20-ті роки, Юрій Клен, самокритично оцінюючи свою творчість на тлі поезії М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмари, майже не писав оригінальних творів, зосередившись на художніх перекладах з П. Шеллі, Р. Рільке, Е. Верхарна та ін. Не сприяли його творчості й події 30-х років, хоч гнилизна і жорстокість сталінського режиму подвигнули його на створення поеми «Прокляті роки» (1937 р.). Другим великим епічним твором став «Попіл імперій» (1943—1947 р.), в якому автор у супроводі Данте спершу проходить сталінським пеклом, оглядаючи рабський труд у таборах, знущання енкаведистів з в’язнів і смерть, смерть, смерть, а далі парубок моторний Еней за дорученням І. Котляревського знайомить поета з гітлерівським пеклом, де теж панує смерть, що є, на думку господарів концтаборів, найвищим мірилом справедливості. Нарешті, Фауст супроводить автора на озеро Фунтензее, де відбувається Вальпургієва ніч. Усі ці події змальовуються на тлі спогадів про шедеври світової літератури. Ю. Ковалів справедливо зауважує, що тут і біблійні джерела («Плачі Єремії»), і фольклорні українські (мотив жар-птиці), і польські (легенда про пана Твардовського), і німецькі (легенда про Фрідріха Барбароссу); тут і численні літературні ремінісценції, органічно вмонтовані в епічний матеріал Кленового твору 1.

Звернення до загальнолюдської епічної спадщини — характерна ознака творчості неокласиків — п’яти незалежних поетів, з яких доля зберегла в Україні тільки М. Рильського. Сам Юрій Клен в післявоєнні роки перебував на еміграції, а М. Зеров, П. Филипович і М. Драй-Хмара загинули в сталінських катівнях.

Я був один із лебедів, які

належали до грона п’ятірного

нездоланих співців, —

писав про себе Юрій Клен.

І в ліриці, і в епіці поети «грона п’ятірного» не почували себе одинаками. Вони перебували в колі митців як своєї епохи, так і всіх попередніх. В обох епічних творах Юрія Клена зустрічаємо згадані вже імена його найближчих соратників, а також таких його сучасників, як Тичина, замучені Близько і Косинка (Не змити кров невинного Косинки, Не воскресити мертвого Близька), Ольжич та ін., класиків української і російської літератур (Леся Українка, Пушкін, Гоголь, Котляревський, Єсенін, Сковорода), класиків світової літератури — від Гомера, Вергілія, Петрарки, Катулла, Шекспіра до Гамсуна, Ередія, Рільке, Ніцше, Бернарда Шоу, Сінклера, Мелларме, Метерлінка, Верхарна та ін. У складі художніх образів виступають також імена видатних художників і композиторів: Доре, Вагнера, Реріха, Ван Гога, Сібеліуса. Інколи імена служать також тонким засобом висміювання: І Шльойме став не Шльома, а Щупак. Поряд з іменами авторів у художню тканину творів вплітаються також імена їхніх персонажів: Беатріче (Данте), Маргарита (Гете), Роланд (Французький епос), Вільгельм Телль (Шіллер), Заратустра (Ніцше) та ін.