Українська мова у часи української державності і бездержав’я

Антропоморфізація — частий прийом у О. Зуєвського; порівняймо ще: «Дощу прихід — весілля наче: Так листя танцем пойнялось» («Дощу прихід»); «Там річка билася мечем, зелені розпростерши трави» («Там річка билася мечем») та ін.

О. Зуєвський — не боєць. На відміну, скажімо, від М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, Є. Маланюка. Провідною його ідеєю, що проймає всі поезії, є любов:

А замість виплоду страшних примар

Любов безсмертна огортає душі («Загибель сатирів»).

Навіть фавна він здатен приголубити:

І фавна образ на стіні, Мов цапеня мале і кволе («Перед фавном»).

Правда, інколи О. Зуєвський удається й до епатації, коли в поетичному контексті з’являються слова іншої тональності:

У злій косі

Твоїй, мов трясця,

Для мене щастя

надії всі («Хитрусі»).

На відміну від інших символістів, О. Зуєвський скрізь дбає про повноцінність рими:

Цей звід — це дерево: при ньому

Не гомін слав свій шлях,

Немовби спогад і знайому

Веселість на устах («Цей звід...»).

Ще під час війни розпочалася робота над стабільнім українським правописом. Про це писав М. Рильський:

І ми в будинку лісовому

За кожну сперечались кому

Ледь не до самої зорі —

Нехай це знають школярі.

Цю роботу під керівництвом Л. Булаховського було завершено в 1945 р. і наступного року видано. З невеликими змінами і доповненнями «Український правопис» було перевидано 1960 р. мільйонним тиражем.

Відгриміла війна. Поріділи ряди письменників в Україні: одні загинули в беріївських таборах, декому вдалося прорватися на захід, в поезії з’явилися нові імена, проте мова цих поетів лишалася в межах просвітянської традиції й догматичних положень радянської ідеології. У прозі одразу ж по закінченні війни повіяло свіжістю від «Прапороносців» О. Гончара (1946 р.). Зараз і зарубіжні і вітчизняні дослідники творчості цього письменника серед його творів на першому місці називають «Собор». Так воно, мабуть, і є. Але що стосується мови (залишмо осторонь ідеологію), то все ж саме «Прапороносці» розбили кригу стереотипних писань тодішніх українських прозаїків. Таке було враження від цих сторінок, ніби вдихаєш на повні груди свіже, насичене запахами квітучого саду повітря. Хотілося й далі вбирати в себе це повітря, цю співучу мову, яка несподівано залунала зі сторінок журналу «Вітчизна». Звідки цей знайомий голос? Щось є в ньому і від Коцюбинського, і від Винниченка, і від Васильченка, і від Яновського. Що ж саме? Може, ота підсвідома ритмізованість українського епосу, що йде ще від «Слова о полку Ігоревім», від історичних пісень українських кобзарів? Забудьмо на якийсь час наш звичайний аналіз мови письменника і зупинімось не на лексиці й фразеології (вони в О. Гончара дуже багаті), не на тропах (вони оригінальні і чітко виважені), не на використанні діалектного матеріалу (письменник робить це майстерно) 1, а саме на ритміці.