Українська мова у часи української державності і бездержав’я
Цей розділ хотілося почати цитатою із повісті С. Васильченка «Талант»: «Мовчки пройшовши разів зо два по кімнаті, Журба спинився коло стіни, де висіла велика фотографічна картка його шкільних товаришів. Ряди чубатих юнаків визирали з неї бадьоро, сміливо, з енергійним виразом молодих очей.
— Гляньте на цих орлів, — сказав, задумано розглядаючи їх, Журба, — що не хлопець, то сила, розум, талант...
Почав спинятися на кожному: оце Марчук, наприклад, математик, якому рівного я не бачив... Мелешко — тенор, якому місце на кращій європейській сцені... Поет Васюта... Регент Коломийченко... Вітер — мрійник-філософ, це незрівнянний гуморист... Один в один... Це ж усе незрівнянний цвіт народу, вибираний, пересіяний! Скільки сили, скільки гордих надій горіло в їх очах! Усі були живучі, як молоді дубочки зелені! І усі, усі, як один, гаряче, незамиримо марили про вищі школи... А що ж ви думаєте — багато з них попало туди? Один Скорина, на тридцять першому році свого життя, вліз в університет, а через півроку помер од сухот».
Так, юні таланти, цвіт української нації, за царату в’янули й гинули. Та ось прийшла доба спершу відносної, а затим і повної самостійності України. Ненадовго — всього на три-чотири роки. У березні 1917 р. у Києві було відкрито першу українську гімназію. Згодом, у 1918 р. були засновані Київський і Кам’янець-Подільський українські університети, створено Всеукраїнську Академію наук (1918 р.), Центральну наукову бібліотеку. З березня 1917 р. у Києві почала виходити газета «Нова рада» як орган Товариства підмоги літературі, науці й штуці з участю Є. Чикаленка, А. Ніковського, С. Єфремова, М. Грушевського та ін. 1
Крім того, було започатковано видання газет «Робітнича газета», «Народна воля», «Боротьба». З’явилися органи масової інформації і в інших містах: Харкові, Катеринославі, Полтаві, Вінниці, Катеринодарі, Новоросійську та ін. За даними «Енциклопедії українознавства», у 1917 р. на Наддніпрянщині й Кубані було 78 українських видавництв, у 1918 р. — 104 видавництва 1. Наприкінці гетьманського державного управління, всупереч волі його проросійського оточення, в Східній Україні було близько 150 українських гімназій. У Західній Україні в цей час було 2510 народних українських шкіл, вісім гімназій, кафедри українознавства при Львівському і Чернівецькому університетах. Українська мова стає державною, знаряддям дипломатичних відносин та міждержавних дипломатичних актів. Стає на ноги український правопис. Як пише В. Чапленко, «Правописну інформацію спочатку подавали різні автори з свого індивідуального почину («Загальні правила «Українського правопису» В. Науменка, «Український правопис, його історія та закони» І. Огієнка, «Курс українського правопису» О. Курило тощо), а потім за цю справу взялись державні українські чинники та наукові установи. Отож ще 1917 р. генеральний секретар освіти І. Стешенко доручив Іванові Огієнкові скласти короткі правила українського правопису, року 1918 це доручення підтвердив гетьманський міністр освіти М. Василенко. Навесні 1919 р. скликано правописну комісію, що до неї ввійшли всі тодішні видатні українські мовознавці — А. Кримський, Є. Тимченко, М. Грунський, Олена Курило, Гр. Голоскевич і інші, а ця комісія мала розглянути Огієнків проект правопису» 2.
17 січня 1919 р. цей правопис було схвалено, і він був виданий як обов’язковий для вжитку у всій Україні. А в 1919—1920 рр. його затвердила й Всеукраїнська Академія наук. Велася активна лексикографічна робота. Так, зокрема, були видані «Українсько-російський словник». В. Дубровського (Київ, 1917), «Словник українськомосковський» того ж автора (Київ, 1918), «Російсько-український словник» С. Іваницького та Ф. Шумлянського (Вінниця, 1918) та ін. Виходили друком термінологічні словники.
Правда, єдності літературної мови у той час ще не було: Наддніпрянщина користувалася літературною мовою Шевченка — Куліша — Грінченка, Галичина й Буковина — галицьким варіантом, що всмоктав у себе багато полонізмів і регіоналізмів, Закарпаття — «русинською» мовою, що базувалася як на місцевих говірках, так і на москвофільському варіанті російської мови. Який же з цих варіантів був у офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Але що стосується офіційно-публіцистичної мови, то її найвиразніші зразки були створені на Наддніпрянщині. Ось, наприклад один з виявів — відозва Української Центральної ради від 22 березня 1917 р. «До українського народу»: Народе український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну. Уперше український тридцятимілліонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити... З цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати» 1.
Отже, творчій українській молоді, що прагла знань, відкрилася широка дорога до них, до того ж рідною мовою.Але у 1920 р. землі України було розпанахано — Наддніпрянщина стала УРСР фактично в складі нової — «соціалістичної» Російської імперії, Галичина й Волинь опинилися під Польщею, а Буковина — під Румунією. Російські більшовики одразу ж забули не зовсім щирі вказівки В. Леніна про дбайливе ставлення до національних мов і культур. Їх політика на початку звелася до ліквідації національно-культурних здобутків українського народу у часи української незалежності 1917—1920 років. Була спроба підвести теоретичну базу під гасло «боротьба двох культур», тобто української і російської, з переконанням, що перша, звичайно ж, переможе. Від українських гімназій та двох університетів, заснованих в українській незалежній державі, не залишилося й сліду 2.