ОРГАНІЗАЦІЯ МІЖБАНКІВСЬКИХ РОЗРАХУНКІВ

Як показав багаторічний досвід діяльності Держбанку, розрахун¬ки в межах одного банку успішно здійснювалися за умов централі¬зовано керованої економіки. Централізоване керування як Держбан-

ком, так і його клієнтами-підприємствами забезпечувало відносну стабільність такої схеми розрахунків, незважаючи на згадані її вади. У деяких країнах аналогічна система розрахунків успішно застосо¬вується між філіями та відділеннями одного банку.

. Політичні зміни, що відбулися на території Радянського Союзу, спричинили істотні зміни і в системі банківських розрахунків. Ці зміни були зумовлені передусім дезінтеграцією радянської платіж¬ної системи. Монобанківська система зникла наприкінці 80-х років і поступилася місцем дворівневій банківській системі.

Загалом в еволюції міжбанківських розрахунків в Україні можна вирізнити три етапи, що відповідають етапам реорганізації банків¬ської системи в цілому.

Першим етапом (1988—1991 рр. — ще за часів входження України в СРСР) можна вважати розвиток елементів ринкової еконо¬міки в господарському механізмі. У державних банках почала з'явля¬тися нова клієнтура — приватні підприємці. Але механізми розрахун¬ків не змінювалися. Був збережений порядок розрахунків за МФО. Він поширювався на установи всіх державних спеціалізованих банків. Ці установи як суб'єкти господарювання мали всі атрибути юридично самостійних осіб, але при цьому включалися в єдину державну бан¬ківську мережу. Вони керувалися зведеними кредитними та касовими планами Держбанку СРСР, виконували фінансово-кредитні та розра¬хунково-касові операції, вели облік за загальними правилами.

Надалі передбачалося забезпечити фінансову самостійність бан¬ків. Однак це завдання було нереальним, зокрема і через механізм міжбанківських розрахунків: позаплановий перерозподіл готівки між банками в процесі МФО створював неявні та неоформлені кре¬дити за рахунок Держбанку. Ці кредити були за характером знеосо¬бленими, безстроковими та безкоштовними, що є ненормально.

Як наслідок, Держбанк був позбавлений можливості регулювати грошовий обіг та контролювати діяльність спеціалізованих банків, а також застосовувати на фінансовому ринку економічні методи регу¬лювання банківської системи, зокрема змінювати норми обов'яз¬кових резервів та процентних ставок за активними та пасивними операціями. Це звело нанівець спроби проведення грошово-кредит¬ної політики, і саме «монобанк» в особі Держбанку, який був осно¬вою однорівневої банківської системи, був заінтересований у пере¬ході до дворівневої банківської системи.

Ключовим моментом другого етапу (1991—1994 рр.) реформу¬вання банківської системи була реструктуризація мережі банків:

—створення Національного банку України (НБУ),

—формування Національним банком України власної мережі

регіональних управлінь,

—перетворення установ державних спеціалізованих банків у

самостійні комерційні банки. Державні банки (Промінвестбанк,

«Україна», Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків,

— утворення нових комерційних банків. Створюються банки «нової хвилі» із залученням значного приватного капіталу (подаль¬ший розвиток спільних підприємств, малих підприємств, акціонер¬них товариств) і коштів новостворюваних державних бюджетних та позабюджетних фондів.

Діяльність комерційних банків будувалася на власних та залуче¬них ресурсах. їм була надана самостійність у визначенні об'єктів кредитування, строків депозитів та кредитів, процентних ставок за пасивними та активними операціями. Починаючи з 1992 р., взаємні розрахунки між комерційними банками стали здійснюватися на ос¬нові встановлення кореспондентських відносин з відкриттям корес¬пондентських рахунків один у одного або через рахунки, відкриті в Національному банку України.