Правове регулювання страхових відносин
Обидві ці системи використовуються страховиком як засіб за¬охочення страхувальника укладати договори на повну вартість майна. Вони втрачають сенс, коли страхова сума за договором і дійсна вартість майна збігаються.
3.3. Поняття обов’язкового та добровільного страхування
Найважливіша класифікаційна ознака у страхуванні — форма проведення. За цією ознакою страхування поділяється на добро¬вільне й обов'язкове. Здебільшого взаємовідносини між страхувальником і страхо¬виком будуються на добровільних засадах і оформлюються дого¬вором страхування. Згідно із Законом України «Про страхуван¬ня» договори страхування укладаються відповідно до правил страхування. Правила страхування при добровільній формі стра¬ховик розробляє самостійно для кожного виду страхування, а да¬лі їх затверджує державний наглядовий орган у сфері страхуван¬ня, видаючи ліцензію на право здійснення відповідного виду страхування [2].
Правила страхування визначають загальні умови і порядок здійснення конкретним страховиком того чи іншого виду добро¬вільного страхування. Правила проведення одного й того самого виду страхування різними страховиками можуть бути істотно рі¬зними. Тому страхувальник має змогу обрати найбільш прийнят¬ний для себе варіант страхування і, відповідно, — страховика. Страховик, у свою чергу, не залишається пасивною стороною, він також має право обирати: прийняти на страхування запропонова¬ний страхувальником ризик чи відхилити його. Якщо обидві сторони досягнуть попередньої згоди, вони укладають договір, у якому конкретизуються загальні умови страхування, викладені у правилах.
Добровільне страхування передбачає, що всі істотні моменти договору страхування визначаються виключно за згодою сторін.
В обов'язковому страхуванні — інша справа. Тут страхові відносини виникають згідно із законом, а страхування здійснює¬ться на підставі відповідних законодавчих актів, якими передба¬чено перелік об'єктів, що підлягають страхуванню; перелік стра¬хових подій, винятки з них; максимальні страхові тарифи; страхові суми; рівень страхового забезпечення та інші суттєві моменти. Згідно із Законом України «Про страхування» форми типового договору і порядок проведення обов'язкового страху¬вання визначаються Кабінетом Міністрів України. Отже, при укладанні договору обов'язкового страхування ні у страховика, ні у страхувальника практично не лишається «свободи маневру», адже всі суттєві моменти будь-якого виду обов'язкового страху¬вання, навіть сама форма договору, заздалегідь визначені законо¬давчими актами.
Принцип обов'язковості однаково поширюється і на страху¬вальника, і на страховика. Перший має обов'язково застрахувати передбачений законодавством об'єкт, а другий не в праві відмо¬вити йому в цьому.
За часів державної монополії, коли потреби страхувальників задовольняв єдиний страховик — Держстрах, проведення обов'язкового страхування не супроводжувалося укладанням до¬говорів. Нині оформлення договорів страхування є обов'язковим у будь-якому випадку.
Право на здійснення обов'язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію.
У Законі України «Про страхування» наведено перелік 33 ви¬дів обов'язкового страхування, які здійснюються (або мають здійснюватися) в нашій країні, і встановлено, що нові види обов'язкового страхування можуть бути введені лише шляхом внесення змін у цей Закон. До складу обов'язкового страхування українським законодавством віднесено:
1) медичне страхування;
2) особисте страхування медичних і фармацевтичних праців¬ників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фі¬нансуються з Державного бюджету України) на випадок інфіку¬вання вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків;
3) особисте страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Держа¬вного бюджету України) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд);4) страхування спортсменів вищих категорій;
5) страхування життя і здоров'я спеціалістів ветеринарної ме¬дицини;